Розділ 90. Передчуття кінця

Розділ 90. Передчуття кінця

Місяць після втечі. Тридцять один день, коли кожен ранок здавався подарунком, а кожна ніч — випробуванням. Емілія прокидалася від найменшого шуму, серце калатало, доки вона не переконувалася: це лише вітер, лише гілка об вікно, лише старий будинок, що скрипить.

Новий дім на пагорбі виглядав ідеально. Білі стіни, великі вікна, сад, що тільки починав розквітати. Демид вибрав це місце ретельно — далеко від міста, але не настільки, щоб відчувати себе ізольованими. Сусіди на відстані, дорога одна, але з двома виїздами. Все продумано. Все під контролем.

Але Емілія відчувала: це лише ілюзія безпеки.

Вона стояла біля вікна, дивлячись на ранковий туман, що повільно розсіювався над деревами. Чашка кави в її руках давно охолола, але вона не помічала. Її думки кружляли навколо одного питання: «Коли?»

Не «чи прийде він». Не «чи знайде нас». А саме — «коли».

Босий не з тих, хто відпускає. Вона це знала. Відчувала кожною клітиною тіла, кожним нервом, що досі тремтів при згадці про його голос, його погляд, його руки.

— Ти знову не спала, — промовив Демид, з'являючись позаду.

Емілія не здригнулася — вона вже навчилася розпізнавати його кроки, його подих, його присутність. Це був єдиний звук, що її заспокоював.

— Спала, — неправдиво відповіла вона. — Трохи.

Його руки обережно лягли на її плечі, великі пальці м'яко розминали напружені м'язи. Вона відчула тепло його тіла, міцність, на яку могла спертися.

— Ти думаєш про нього, — це не було питанням.

— Завжди, — зізналася вона тихо. — Навіть коли намагаюся не думати, він там. У кожній тіні, у кожному шурхоті, у кожному незнайомому авто, що проїжджає повз.

Демид повернув її до себе, обережно забрав чашку з її рук і поставив на підвіконня. Його очі, темні й серйозні, шукали її погляд.

— Він не залишить нас у спокої, — продовжила Емілія, нарешті вимовляючи вголос те, що гризло її зсередини. — Ми обоє це знаємо. Місяць, два, рік — не має значення. Він прийде.

— Я знаю, — спокійно відповів Демид. — І саме тому ми готуємося.

Він взяв її за руку і повів до їдальні. На великому дубовому столі, який вони разом вибирали лише тиждень тому, лежали папери. Багато паперів. Деякі — роздруківки банківських рахунків, інші — фотографії, треті — рукописні нотатки.

Емілія зупинилася на порозі, дивлячись на цей хаос інформації.

— Що це?

— Моя робота за останній місяць, — Демид підійшов до столу, провів рукою по паперах. — Поки ти намагалася звикнути до нового життя, я збирав це.

Вона наблизилася, беручи один з аркушів. Банківський рахунок на Кайманах. Сума, від якої паморочилося в голові. Ім'я власника — підставна компанія, але від руки дописано: «Босий».

— Звідки ти взяв це? — прошепотіла вона.

— У мене є контакти, — коротко відповів він. — Люди, яким я колись допоміг. Або які мені винні. Я почав копати відразу після того, як ми сюди переїхали.

Емілія перебирала папери, і з кожним наступним аркушем картина ставала чіткішою. Махінації з нерухомістю. Підробні контракти. Свідчення людей, які боялися говорити, але через посередників передали інформацію. Фотографії зустрічей Босого з чиновниками, які мали б його арештовувати, а натомість тиснули йому руки.

— Це... це цілий кримінальний синдикат, — вона підняла очі на Демида. — Ти зібрав досьє, яке може його знищити.

— Так, — він сперся на стіл, схрестивши руки на грудях. — Але тут є проблема.

— Яка?

— Навіть якщо я передам це у правильні руки — в поліцію, ЗМІ, прокуратуру — він дізнається, звідки витік. І в нього ще вистачить часу та ресурсів, щоб зникнути. Або помститися, перш ніж його зловлять.

Емілія повільно опустилася на стілець, відчуваючи, як коліна підкошуються.

— Тоді навіщо ти це робив?

Демид підійшов, присів навпочіпки перед нею, взявши її руки у свої.

— Тому що я хочу закінчити це. Не ховатися все життя, не дивитися через плече, не тремтіти від кожного дзвінка. Я хочу, щоб ми були вільні. По-справжньому вільні.

— І як ти збираєшся це зробити?

Його погляд став жорстким, рішучим — таким, яким буває, коли він приймає важливі рішення.

— Я збираюся витягти його на світло. Спровокувати. Змусити прийти сюди, до нас, коли ми будемо готові. Коли поліція буде поруч. Коли все буде записано, задокументовано, коли він не зможе втекти.

— Ти хочеш використати мене як наживку, — прошепотіла Емілія, і в її голосі не було обурення. Тільки розуміння.

— Я хочу використати нас обох, — виправив він. — Він одержимий тобою. Розлючений на мене. Якщо ми дамо йому привід, якщо розпалимо цей гнів — він прийде. Необачний, сліпий від люті. І тоді ми його візьмемо.

Емілія дивилася в його очі, шукаючи там сумнів, страх, вагання. Але бачила тільки холодну впевненість людини, яка прийняла рішення і готова йти до кінця.

— Це небезпечно, — нарешті промовила вона.

— Так.

— Ми можемо загинути.

— Можемо, — він стиснув її руки міцніше. — Але якщо ми нічого не зробимо — ми будемо жити у страху до кінця днів. Це не життя, Еміліє. Це існування. І я не хочу такого для нас.

Вона глибоко вдихнула, відчуваючи, як щось всередині неї зміщується, змінюється. Місяць тому вона б злякалася. Благала б його не робити цього, шукала б інший шлях. Але тепер, після всього, через що вони пройшли, вона розуміла: іншого шляху немає.

— Що мені потрібно зробити? — спитала вона, і в її голосі вже була рішучість.

Демид всміхнувся — ледь помітно, але в цій усмішці було щось, що зігрівало їй серце.

— Довіряти мені. І бути готовою до того, що наступні дні будуть найважчими у твоєму житті.

Емілія встала, витягла його за собою, і вони стояли посеред їдальні, серед паперів, що мали стати зброєю у їхній останній битві.

— Я готова, — тихо сказала вона. — Давай закінчимо це. Раз і назавжди.

За вікном туман остаточно розсіявся, відкриваючи ясне небо. Але обоє знали: це лише затишшя перед бурею. Справжня темрява ще попереду.