Розділ 89. Втеча у невідомість

Вибух прогримів так голосно, що Емілія на мить оглухла. Демид штовхнув її вбік, прикривши своїм тілом, коли уламки скла та бетону посипалися навколо. Склад палав — їхня імпровізована пастка спрацювала краще, ніж планувалося.

— Біжи! — крикнув Демид, тягнучи її за руку.

Вони мчали крізь димні коридори, перестрибуючи через тіла непритомних охоронців, обминаючи палаючі уламки. Позаду лунали крики, постріли, хаос. Босий ревів від люті, його голос розривав ніч:

— Ви не втечете! Я знайду вас! Обох!

Але вони вже були біля аварійного виходу, який Демид розвідав заздалегідь. Важкі металеві двері піддалися після кількох ударів, і вони вискочили у холодну нічну темряву.

Машина чекала там, де він залишив — стара, непримітна, з фальшивими номерами. Демид завів двигун, не чекаючи, поки Емілія застебне ремінь, і вони рвонули вперед, залишаючи позаду палаючий склад та крики Босого.

***

Перші години вони їхали мовчки. Емілія тремтіла, притиснувшись до дверей, дивлячись у бічне дзеркало, очікуючи побачити погоню. Але дороги були порожні. Тільки вони та ніч.

— Ми його не вбили, — нарешті прошепотіла вона.

— Ні, — коротко відповів Демид, стискаючи кермо побілілими пальцями. — Але ми завдали удару. Знищили частину його бізнесу, звільнили дівчат, які там були, забрали документи.

— Він розлючений.

— Так.

— Він не зупиниться.

— Знаю.

Емілія повернулася до нього, вивчаючи його профіль у світлі приладової панелі. Щелепа стиснута, погляд жорсткий, руки міцно тримають кермо. Він був зосереджений на дорозі, але вона бачила напругу у кожній лінії його тіла.

— Куди ми їдемо? — тихо спитала вона.

— Далеко, — він кинув швидкий погляд на неї. — Я підготував місце. Ніхто про нього не знає. Навіть мої колишні контакти. Ми будемо у безпеці. Поки що.

«Поки що», — ці слова повисли між ними, важкі та загрозливі.

***

Вони їхали всю ніч. Змінили машину двічі, заправлялися тільки готівкою, уникали камер. Демид був параноїдально обережний, і Емілія була вдячна за це. Кожна міра безпеки здавалася необхідною, коли ти тікаєш від людини, яка контролює поліцію, чиновників, половину міста.

Сонце вже піднімалося, коли вони під'їхали до невеликого містечка, затиснутого між пагорбами. Стара архітектура, вузькі вулиці, сонні мешканці, що неквапливо відкривали крамниці. Місце, де час ніби зупинився.

— Тут? — здивовано спитала Емілія.

— Ні, — Демид повів машину далі, вибираючись з містечка і піднімаючись вгору серпантином. — Там.

На вершині пагорба, оточений соснами і дубами, стояв невеликий будинок. Білі стіни, червона черепиця, великі вікна. Виглядав затишно, майже казково у ранковому світлі.

— Це... — Емілія не знала, що сказати.

— Купив його три роки тому, — пояснив Демид, паркуючи машину. — Коли ще працював у спецназі. Думав, що колись сюди втечу від усього. Від роботи, від спогадів, від війни. Ніколи не думав, що втікатиму з кимось.

Він подивився на неї, і у його очах промайнуло щось тепле, м'яке.

— Але я радий, що не один.

Емілія відчула, як щось стискається у грудях — не від страху, а від чогось іншого. Від вдячності. Від довіри. Від почуття, яке вона боялася називати.

Вони вийшли з машини, і Демід відкрив двері будинку. Всередині пахло деревом і трохи застояним повітрям, але було чисто. Простий інтер'єр, функціональний. Диван, стіл, кухня, спальня. Все, що потрібно.

— Тут є підвал, — показав Демид. — З аварійним виходом, який веде у ліс. Якщо щось станеться — ти біжиш туди. Не озираєшся, не чекаєш на мене. Просто біжиш.

— Я не залишу тебе, — тихо сказала Емілія.

— Якщо я скажу бігти — побіжиш, — його голос став твердим. — Обіцяй.

Вона хотіла заперечити, але побачила у його очах рішучість, яку не можна було зламати.

— Обіцяю, — нарешті прошепотіла вона, хоча знала, що це неправда.

***

Перший тиждень був дивним. Вони звикали до тиші, до відсутності постійної загрozi, до можливості просто дихати. Емілія прокидалася від пташиного співу, а не від кошмарів. Ходила босоніж по дерев'яній підлозі, пила каву на терасі, дивлячись на схід сонця над пагорбами.

Але страх не відпускав. Він жив десь глибоко, холодною кулею у животі, що стискалася кожного разу, коли вона чула незнайомий звук.

Демид працював. Постійно. Встановлював камери по периметру, перевіряв тривожні системи, ходив у містечко за провізією, уважно вивчаючи кожне обличчя. Він не розслаблявся ні на мить.

Емілія спостерігала за ним і розуміла: він очікує атаки. Готується до неї. І питання не в тому, чи вона станеться, а коли.

— Демид, — одного вечора покликала вона, коли він знову сидів біля ноутбука, переглядаючи записи з камер. — Ти не можеш жити так постійно. Не спати, не їсти нормально, тільки чекати.

— Поки він вільний — можу, — коротко відповів він, не відриваючи погляду від екрану.

— Тоді зроби щось, — вона підійшла, поклала руку на його плече. — Не просто чекай. Зроби щось, щоб закінчити це.

Він нарешті подивився на неї, і у його очах вона побачила те, що лякало: холодну рішучість людини, готової піти до кінця.

— Я працюю над цим, — тихо сказав він. — Збираю інформацію. Докази. Контакти. Коли буду готовий — ми закінчимо це. Назавжди.

— Як?

— Витягнемо його на світло. Змусимо прийти сюди. І впіймаємо так, щоб він не зміг втекти.

Емілія відчула холодок. Це був план самогубства або геніальності — тонка межа між ними.

— Це небезпечно.

— Так, — погодився він. — Але це єдиний спосіб бути вільними. По-справжньому вільними.

Вона знала, що він правий. Знала, що ховатися вічно неможливо. Що Босий знайде їх — сьогодні, завтра, через місяць. І краще зустріти його підготовленими, ніж чекати, поки він вдарить несподівано.

— Тоді я допоможу, — сказала вона твердо. — Що б ти не планував — я буду поруч.

Демид взяв її руку, притягнув до себе, обняв міцно.

— Разом, — прошепотів він у її волосся. — До кінця. Разом.