Розділ 85. Короткий перепочинок

Квартира зустріла їх тишею, настільки щільною, що вона здавалася майже нереальною. Після гулких коридорів фабрики, посиленого дихання, кроків переслідувачів і крижаної зливи тутешня тиша була мов ковдра, у яку хочеться загорнутися всім тілом.

Вікна були забиті дерев’яними дошками, крізь які просочувалося тьмяне світло ліхтарів. Повітря пахло пилом, старими книжками й деревом, що довго не бачило сонця. Дивно, але цей запах заспокоював. Поруйновані меблі, облущені стіни — усе це створювало враження, ніби час тут давно зупинився. І у цій паузі було щось життєво необхідне.

Емілія сіла в старе крісло, руки ще тремтіли від перенапруги, а в грудях все ще жив той самий гострий, поривчастий подих. Вологий одяг липнув до шкіри, але вона не зважала. Вона просто дозволила собі… бути.

Демид тихо закрив двері, перевірив замок, засув, кут кімнати, потім вікно — кожен рух точний, зосереджений, обережний. Тільки коли він упевнився, що вони справді в безпеці, його плечі трохи опустилися.

— Нарешті… хоч трохи тиші, — видихнув він, і в його голосі вперше з’явилася втома. Жива, людська. — Ми вижили.

Емілія підвела на нього погляд, і в очах промайнуло щось тепле, але тривожне — ніби страх ще не відпустив, а вона все ще навчалася дихати заново.

Її рука мимоволі потягнулася до нього: спершу до плеча, обережно, ніби перевіряючи, чи він справжній. Потім пальці ковзнули нижче — до його передпліччя, гарячого і напруженого. Цей дотик був і подякою, і перевіркою, і спробою заспокоїти власний хаос.

— Ти справді… неймовірний, — прошепотіла вона, дивлячись йому прямо в очі. — Не лише як захисник. Як… як людина.

Демид наблизився до неї повільно, але впевнено. Наче боявся злякати, але не міг втримати себе на відстані. Він нахилився, тінь від його фігури впала на її обличчя, і між ними напруга стала майже відчутною — теплою, електричною.

Його пальці торкнулися її мокрого волосся, відсунули пасмо з щоки. Дотик був легким, майже нерішучим, але від нього по її тілу пробігло тепло, мов хвиля.

— Ти сильна, Еміліє, — сказав тихо, так ніби відкривав у ній істину, яку вона боялася побачити. — Сильніша, ніж ти сама віриш. І я… бачу це в тобі.

Її подих затремтів.
Не від страху.
Від нього.

Вона підняла руку, торкнулася його щоки. Тепла, волога від дощу шкіра під пальцями. Очі, які дивилися на неї так, ніби вона — єдине світло у темряві.

— Я хочу бути поруч із тобою, — зізналася вона, і голос ледь зірвався. — Навіть якщо страх повернеться. Навіть якщо буде важко.

Їхні лоби майже торкнулися. Дихання переплелося.
Її долоня на його щоці.
Його пальці обіймають її талію, повільно, ніби питаючи дозволу.
Її серце в грудях билося так сильно, що кожен удар віддавався у кінчиках пальців.

Демид нахилився ще ближче — і цього разу вона не відступила. Її губи зустріли його дотик — теплий, обережний, але сповнений напруги, що досі жила між ними весь цей час.

Поцілунок був тихим. Ніжним. Але за ним ховалося стільки пережитих страхів, емоцій, напруги та не сказаних слів, що він міг спалити все довкола.

Емілія обійняла його за шию, притягнула ближче. Її тіло відгукувалося на кожен його рух, кожен вдих поруч, кожен дотик його гарячих пальців на її талії.

Він відсунувся всього на кілька сантиметрів.
Його голос прозвучав хрипло, низько:

— Поки ми разом…
пальці м’яко ковзнули по її спині,
— жодна небезпека не зламає нас.

Вона заплющила очі.
Тиха хвиля тепла накрила її.
Не емоція — ціла буря.

— Я знаю, — прошепотіла вона, торкнувшись його губ легким, майже нечутним поцілунком.

Їхні тіла стали ближчими.
Тиша кімнати — глибшою.
Світ — далі.

Вона відчула, як страх ще дихає десь у глибині свідомості. Але над ним народжувалося щось сильніше:

тепло,
довіра,
прагнення бути разом,
і нова, така жива пристрасть.

На ці кілька хвилин, що вони мали,
у старій квартирі, заритій у тіні,
вона дозволила собі відчути, що вони — непереможні.

Разом.