Розділ 84. Сліди небезпеки

Дощ хльостав по їхніх обличчях, перетворюючи втечу на нескінченну боротьбу з холодом, темрявою й власним страхом. Вони вибралися з фабрики — але свобода ще не означала безпеку. Волога холодна ніч огортала їх, мов чорна тканина, просочена небезпекою і тінями.

Емілія задихалася, легені палали від напруги. Її ноги тремтіли, пальці стискали мокрий рукав Демида так сильно, ніби боялися втратити його навіть на секунду. Дощ стікав з її волосся, липнув до щік, але вона не відчувала холоду — лише шалений стукіт серця.

— Ми… прорвалися… — видихнула вона, притискаючись до його грудей. Її голос ледве слухався, але у тремтінні була перемога.

Демид, важко дихаючи, поклав руку їй на талію, вкриваючи її своїм тілом від поривів вітру.
Він почув її шепіт і відчув, як у ньому стискається щось невидиме — полегшення, гордість, і разом з тим гострий, палаючий страх за неї.

— Так, — пробурмотів він, оглядаючи темний простір вулиці. — Але він залишив слід. Він або йде за нами… або вже знає, куди ми прямуємо.

Його голос був стриманим, рівним. Але в очах жив блиск, який свідчив не про спокій — а про готовність битися до останнього подиху.

Емілія відчула, як холодна хвиля страху пробігла її хребтом, але поруч із нею стояв він.
Його рука на її талії.
Його тепло крізь мокрий одяг.
Його погляд, який казав: я не віддам тебе нікому.

Вона притиснулася до нього ближче, ніби сила його тіла могла стати її бронею. Але всередині вже пульсувало щось інше — щось, що спалахнуло між ними ще в темряві фабрики. Сила. Довіра. Пристрасть, що проривалася крізь страх, мов тепле світло.

— Ми не можемо спинятися, — сказав Демид, взявши її за руку так, ніби ніколи не дозволить її відпустити. — Кожна хвилина зараз коштує нам життя.

Емілія зустріла його погляд — темний, глибокий, наповнений жагою захистити.
І її серце, хоч і калатало від страху, відповіло йому теплом.

— Я знаю, — шепнула вона. Її пальці ковзнули по його долоні, ніжно, але впевнено. — Але я вірю… тобі.

Їхні тіла зблизилися ще на мить — і в цій мілісекунді між блискавкою та ударом грома вони обоє відчули щось більше, ніж просто полегшення.
Дихання сплелося.
Тепло сердець змішалося зі стуком дощу.
І вперше за весь цей жахливий час вони дозволили собі на секунду не бути солдатами, жертвами чи втікачами.

Вони просто були разом.

Але тіні не дрімали.

Демид стиснув її пальці й повів далі, занурюючи їх у вузькі провулки, де мокра бруківка блищала, наче дзеркало. Тіні будинків нависали над ними, мов гіганти, а кожен порив вітру змушував Емілію здригатися.

— Тут небезпечно, — тихо сказав він, ховаючись під навіс магазину. — Він відчув твій страх. Він знає твої кроки. Він не відступить.

— Я знаю… — прошепотіла вона, поклавши руку на його груди. Під її долонею шалено билося його серце — сильне, живе. Воно було для неї якорем у темряві.

— Але тепер ми разом.
І це єдине, що мене тримає.

Його погляд потемнішав. У ньому промайнуло щось гаряче, ніжне, але водночас вибухове — жага, яку смерть і небезпека тільки загострювали.

Їхні тіла ненароком зімкнулися ближче, ніж дозволяла логіка втечі.
Її подих ковзнув по його шиї.
Його руки мимоволі опустилися їй на талію, притягуючи ближче.

На якусь мить усе зникло: переслідування, Босий, дощ, холод, страх.
Залишилися тільки вони.
І ритм, що бився в унісон.

Але дальній звук — глухий удар у калюжі — повернув їх до реальності.
Демид одразу зреагував, затуливши її собою.

— Він близько, — прошепів він.

Емілія затремтіла.
Не лише від страху — від того, як він тримав її, як захищав, як його тіло говорило за нього більше, ніж слова.

— Ми повинні знайти притулок. Де він не знайде нас, — сказала вона, збираючи всю силу, щоб говорити рівно. — І де… ми зможемо… хоча б трохи видихнути. Побути разом.

Його пальці ковзнули по її спині, заспокійливо, обіцяючи безпеку.

— Ми знайдемо місце, — прошепотів він, голос став нижчим, теплішим. — Я не віддам тебе. І поки ти зі мною — нам нічого не страшно.

Вони знову рушили у темряву — обережно, тихо, злиті в єдиному ритмі.
Дощ і тіні стали їхнім укриттям.
Кожен поворот — спасінням або пасткою.

Емілія відчувала, як її тіло живе кожною секундою поруч із ним:
як палає вогонь під шкірою;
як кожен його дотик змушує серце бити швидше;
як страх і пристрасть переплітаються, штовхаючи їх до межі, де виживання стає не лише боротьбою… а й бажанням.

Вони йшли разом, їхні пальці сплетені, ніби це тримало їх у реальності.
Їх об’єднувала не лише небезпека.
Не лише втеча.
А щось значно глибше.

Невидима пульсуюча нитка між ними ставала сильнішою з кожним кроком.

І хоч Босий залишив слід — тепер у них був свій.

Слід сили.
Слід довіри.
Слід пристрасті.

Слід, що вів їх не лише до порятунку…
а й один до одного.