Розділ 81 Крихка небезпека

Емілія сиділа зовсім близько до Демида, настільки, що відчувала кожен його подих — глибокий, нерівний, такий живий, що її власні легені почали повторювати його ритм. Страх ще не зник, але тіло вже не слухалося цього страху. Воно тягнулося до нього — до тепла, яке він випромінював, до сили, яку вона відчувала навіть через тканину його одягу.

Демид підняв руку й повільно торкнувся її щоки. Його пальці були теплими, шорсткими, і від цього простого руху всередині неї пробігла хвиля, глибока, майже болісна. Він не поспішав.
Він просто дивився на неї — довго, уважно, так, ніби намагався запам’ятати кожну рису.

— Скажи, якщо я роблю щось не так, — прошепотів він, торкаючись лобом її лоба.

Вона втягнула повітря, але замість слів її рука сама лягла йому на грудну клітку. Пальці відчули гаряче, сильне биття його серця.

— Ти робиш… все правильно, — відповіла вона так тихо, що це було не стільки словами, як признанням.

Він ковзнув пальцями до її шиї, до лінії ключиці, і її тіло мимоволі притислося ближче. Його дотик був не поспішним, не грубим — навпаки, обережним, ніжним, але від того напруга тільки зростала. Емілія відчула, як він затримав подих, коли вона поклала голову йому на плече, дозволяючи собі на секунду сховатися в ньому.

Демид повільно перевів руку на її талію й притягнув ближче — майже до себе на коліна. Його губи торкнулися її щоки, потім шляху до вуха. Її тіло відповіло миттєво — нервово, гаряче, так, як вона не очікувала від себе.

— Ти навіть не уявляєш, як я боявся тебе втратити, — прошепотів він у її шкіру.

Її подих зірвався. Вона підняла голову й зустріла його губи — вже не несміливо, а впевненіше, глибше. І цього разу поцілунок тривав довше. Він торкнувся її так, ніби хотів заспокоїти та водночас розпалити. Його рука на її талії стискала міцніше, інша ковзнула по її спині, притягуючи ще ближче, так близько, що між ними не залишилося навіть повітря.

Емілія відчула, як її пальці самі заблукали в його волоссі, як він видихнув різко, майже стогоном, коли вона торкнулася його щоки.

Вони відсторонилися лише тоді, коли обоє заплуталися у власному диханні. Щоки Емілії палали, губи тремтіли, а очі світилися так, ніби темрява більше не могла доторкнутися до неї.

— Поки ти поруч, я перестаю боятися, — прошепотіла вона.

— А я — перестаю стримуватися, — відповів він тихо, притискаючи її лобом до свого.

Його рука знову ковзнула по її талії — повільно, ніжно, але так, що її тіло відгукнулося миттєво, безумовно.

І вперше за довгий час Емілія відчула не просто безпеку.
Вона відчула себе бажаною.
Живою.
І в його руках — справжньою.

Якщо хочеш, я можу: