Розділ 80. Протистояння у темних провулках

Ніч накрила місто важким чорним покривалом. Вузькі провулки блищали від недавнього дощу, а сміттєві відблиски ламп відкидали довгі, криві тіні. Демид йшов першим, Емілія слідувала за ним, серце калатало шалено, тіло було напружене до межі.

— Будь обережна, — прошепотів він, не відводячи очей від темряви. — Тут кожен крок може коштувати нам життя.

Вона кивнула, відчуваючи, як страх і пристрасть змішуються, створюючи дикий, шалений потік емоцій. Її тіло реагувало на його близькість, на ритм його кроків, на кожен його дотик, хоч вони й були ледве помітні.

Раптом із темряви вискочив охоронець Босого. Демид миттєво впав на нього, використовуючи силу і швидкість, щоб обеззброїти супротивника. Емілія завмерла, серце завмирало, але вона не відступила — страх і рішучість перепліталися в її очах.

— Тримайся! — крикнув Демид, коли ще двоє охоронців з’явилися з боків. Він схопив її за руку, притискаючи до себе, і їхні тіла доторкнулися, викликаючи спалах бажання, який змушував тіло тремтіти.

Емілія відчула, як страх перетворюється на рішучість. Вона підняла руку і допомогла Демиду відкинути одного охоронця, використовуючи його вагу проти нього. Її рухи були точними, але серце калатало так, що здавалося, ось-ось вискочить з грудей.

— Чудово, — промовив Демид, ковзаючи поглядом по темряві, — ще трохи, і ми прорвемося.

Босий з’явився з іншого кінця провулку, величезна постать, очі блищали люттю. Його погляд пронизував, мов крижаний ніж.

— Ти думаєш, що можеш грати зі мною? — його голос розірвав ніч. — Я заберу все, що мені належить!

Демид виставив руку перед Емілією, притискаючи її до себе. — Не зараз. Ти зі мною, і ми разом.

Серце Емілії калатало шалено. Страх і пристрасть перепліталися, створюючи пульсуючу хвилю, яка охоплювала їх обох. Вона знала, що поруч із Демидом вона не просто пасивна — вона сильна, рішуча і готова діяти.

Босий кинувся вперед, але вузькі провулки та стратегія Демида давали їм перевагу. Вони маневрували, ухилялися, використовуючи темряву і дощ, що блищав на бруківці.

— Ми прорвемося! — крикнув Демид, притискаючи Емілію ближче. Її руки мимоволі обіймали його, тіло відгукувалося на його дотик, змішуючи страх і бажання в один шалений потік.

І саме тоді, коли Босий майже наздоганяв, вони вийшли на вузький задній прохід, де темрява і тіні стали їхнім союзником. Серце Емілії все ще калатало шалено, але тепер у ньому було місце і для довіри, і для пристрасть, і для рішучості: вона вижила, бо була поруч із Демидом.

Вони зупинилися на коротку мить, важко дихаючи, і поглянули одне на одного. Страх ще не відступив, але вже була й емоційна і фізична нитка, яка з’єднувала їх назавжди.

— Ми разом, — прошепотів Демид, стискаючи її руку.

— Назавжди, — відповіла Емілія, і їхні тіла злилися в миттєвому пориві, коли небезпека і пристрасть одночасно накрили їх.