Розділ 78. Крок у темряву

Темрява ковтнула їх одразу, щойно вони вискочили з вузького заднього виходу складу. Повітря було вологим, густим, важким — здавалося, що сама ніч простягала руки, щоб сховати їх від очей Босого. Але водночас темрява була небезпечною, непередбачуваною — саме тут він міг чатувати на кожному кроці.

— Стій, — прошепотів Демид і зупинив Емілію, коли вони опинилися між старими контейнерами. Його рука торкнулася її талії, притискаючи ближче, щоб вона не видавала жодного зайвого руху.

Її дихання прискорилося — не лише від страху. Його близькість, його напружене тіло, що притискалося до її — усе змішувалося в гарячу хвилю, яка пробігала по її шкірі.

— Він виставив людей навколо, — тихо додав він. — Вони шукають нас не тільки зовні, а й тут.

Емілія вдивлялася в темряву. Вона чула кроки… чи це лише її страхи нашіптували? Стало холодно, але тільки доти, доки Демид не обхопив її за плечі.

— Дихай рівно, — прошепотів він їй просто у вухо, і в цю мить її тіло відгукнулося на його голос сильніше, ніж на будь-яку небезпеку. — Ми вдвох. Ми прорвемося.

Раптом зліва клацнуло. Металевий звук, ледь чутний — але цього вистачило, щоб серце завмерло.

— Пастка, — Демид прошипів і різко потягнув її вниз, прикриваючи своїм тілом. Над ними зі свистом пролетів важкий гак, розрізавши повітря там, де секунду тому була її голова.

Емілія здригнулася, але руки Демида не дозволили їй впасти у паніку.

— Він знає, що ми тут, — сказала вона тихо, відчуваючи, як все всередині стискається від страху.

— І знає, що я не віддам тебе, — відповів він так, що її дихання ще більше змішалося з бажанням.

З темряви виринула тінь — охоронець. Демид швидко підвівся, удар точний, різкий, тихий. Тіло охоронця впало, але звук був ледь відчутним у нічній тиші.

— За мною, — наказав він.

Вони рухалися уздовж контейнерів, майже торкаючись один одного. Емілія відчувала його тепло, чула рівне, але пришвидшене дихання, відчувала, як кожен його крок узгоджений із її. Не просто втеча — це було єдине ціле, створене страхом і притяганням.

— Дивись, — Демид зупинився й вказав на вузьку щілину між двома стінами. — Це наш шлях до старого технічного тунелю. Там він нас не чекатиме.

Емілія ковтнула повітря, намагаючись заспокоїти серце.

— А якщо там буде пастка?

— Тоді ми пройдемо її разом, — він повернувся до неї, погляд його був напружений, темний, тваринно-захисний. — Я не дам тебе забрати. Нікому.

Її серце тремтіло. Небезпека здавалася ближчою, ніж будь-коли, але водночас була й інша сила — сильніша, глибша, майже некерована. Вона відчувала її в грудях, у диханні, у власному тілі.

— Я готова, — прошепотіла вона.

Він торкнувся її щоки — коротко, але цей дотик накрив її хвилею тепла, яка пробилась крізь страх. Потім він схопив її за руку й повів у вузьку щілину між стінами.

Вони рухалися у темряві, крок за кроком, поки позаду не почувся дикий, лютующий крик Босого:

— Знайдіть їх! Вони не підуть від мене!

Емілія відчула, як її тіло здригнулося, але Демид притягнув її до себе, ховаючи за власною спиною.

— Тепер уже точно не підемо, — прошепотів він. — Ми не тікаємо. Ми б’ємося.

І разом вони ступили в темний технічний прохід — у пастку, шанс і точку неповернення одночасно.