Розділ 76. Хитрі пастки Босого

Коридори старого складу здавалися нескінченними. Вузькі проходи, темні кути, скрипучі двері — кожен звук лунав, як попередження. Емілія притиснулася до Демида, відчуваючи, як страх тремтить у її жилах, а тіло реагує на його присутність дивним, небезпечним теплом.

— Вони нас переслідують, — прошепотіла вона, ледве чутно. — Їхня майстерність… — слова обірвалися, коли на підлозі перед ними спрацювала хитра пастка: дріт під ногами охоронця натягнувся і він впав, стукнувши об стіну.

Демид миттєво відреагував, підхопивши її за руку: — Тримайся!

Емілія відчула, як тіло відповідає на його присутність — страх і пристрасть змішалися в єдину хвилю. Серце калатало шалено, а м’язи напружувалися від готовності бігти чи боротися.

— Він готує пастки, — прошепотів Демид, не відводячи очей від темних кутів. Його погляд — холодний, точний, рішучий. — Кожна дрібниця може коштувати нам життя.

З темряви почувся шум: охоронці рухалися по периметру, очі блищали холодом і злістю. Один з них зупинився, побачив Емілію і провів поглядом по її фігурі. Її серце стиснулося від неприємного тремтіння.

— Зараз ти боїшся, — тихо прошепотів Демид, притискаючи її до себе. — Але це правильно. Страх — твій союзник. Ти відчуваєш небезпеку, але при цьому живеш, і ти поруч зі мною.

Він повів її вузьким коридором, обминаючи ще одну пастку, що спрацювала за секунду до того, як вони наступили б. Емілія відчула, як адреналін і пристрасть переплітаються, створюючи дивний, шалений стан: страх від небезпеки та бажання, що прокидається поруч із ним.

— Ми повинні діяти швидко, — промовив Демид, — або він перетворить цей склад на пастку без виходу.

Вона кивнула. Тепер вона не просто боялася — вона діяла, реагувала, намагалася передбачати рухи охоронців разом із ним. Страх ще був, але тепер він змішувався з рішучістю і неймовірною близькістю до Демида.

— Дивись, — прошепотів він, вказуючи на вузький вихід на задньому дворі. — Там наш шанс.

Емілія відчула, як серце калатає шалено, і тіло готове злетіти разом із ним. Вона знала, що кожен крок небезпечний, кожна секунда — на вагу життя. Але поруч з Демидом страх ставав хвилюванням, а небезпека — грою, в якій вона хотіла вижити, бо жити поруч із ним означало відчувати все на межі можливого.

Тінь Босого все ближче. Він вже відчував, що вони прориваються, і його люте бажання володіти перетворювалося на холодну, хитру планомірність.

— Готуйся, — шепотів Демид, стискаючи її руку. — Це ще не кінець.

Вони кинулися до вузького проходу, тремтячі, налякані, але разом — і саме це давало шанс вижити серед хитрощів і пасток, що розставив Босий.