Розділ 77. Кульмінація нічної гонитви

Дощ перестав, але вологий асфальт блищав, як скло під місячним світлом. Демид вів машину вузькими провулками, а Емілія відчувала, як серце б’ється шалено, тіло напружене і готове до будь-якого повороту.

— Вони наближаються, — прошепотіла вона, стискаючи його руку. Її пальці ковзали по його долоні, а відчуття страху змішалося з дивним, гарячим бажанням.

— Я знаю, — відповів Демид холодно, але в його очах світився вогонь. — Тримайся за мене, і ми прорвемося.

З темряви вискочив джип Босого. Фари розрізали ніч, і величезні тіні охоронців насувалися з усіх боків. Босий сам крокував вперед, його величезне тіло мовчазно, але грізно нависало над вулицею.

— Ти думаєш, що втечеш? — його голос пронизував ніч. — Я знайду тебе.

Демид різко повернув кермо, змушуючи машину ковзати по мокрому асфальту. Емілія затамувала подих, тіло напружене від страху і від того, як близько вони опинилися до смерті. Але водночас серце билося відчуттям, що поруч з ним вона сильніша, ніж будь-коли.

— Тримайся! — крикнув він, коли охоронці намагалися їх загородити. Демид маневрував між вузькими провулками, вчасно обминаючи пастки, що їх розставив Босий.

Емілія відчула, як адреналін і пристрасть переплітаються всередині неї, створюючи шалений коктейль відчуттів. Вона мимоволі притиснулася до нього, відчуваючи його тепло і силу. Кожен його дотик пробуджував тіло і розум, а страх лише загострював відчуття.

— Тепер! — промовив Демид, різко вивертаючи машину у вузький прохід між будинками. Це було їхнє єдине вікно для втечі.

Босий наближався. Його крик, лють і впевненість у тому, що він здобуде бажане, наповнювали ніч важкою атмосферою. Емілія відчула, як серце стискається від страху, але одночасно прокидається рішучість: вона не дозволить забрати себе, поки Демид поруч.

— Тримай мене! — крикнула вона, і одночасно тіло її відгукнулося на його дотик, змішуючи страх і пристрасть в одну пульсуючу хвилю.

Миттєво, з дивовижною синхронністю, вони прорвалися крізь вузький прохід, залишаючи охоронців позаду. Босий кинувся слідом, але вузькі вулиці, темрява і винахідливість Демида дали їм шанс вижити.

Вони нарешті зупинилися в закинутому дворику, важко дихаючи. Емілія притиснулася до його грудей, відчуваючи як його серце б’ється в унісон із її.

— Ми… вижили, — тихо прошепотіла вона, ще не в змозі відпустити його руку.

— Поки ми разом, — промовив Демид, — ніхто не візьме тебе.

Страх і пристрасть перепліталися, створюючи шалений, невловимий ритм ночі. Вони були разом, і поки так — вони могли боротися, виживати, любити.