Розділ 72. Перше зіткнення

Ніч була глуха, як затаєне дихання. Дощ бив по асфальту, розбиваючись на блискучі краплі. Демид їхав вузькими провулками, Емілія стискала його руку, ніби тримаючи останній шматок безпеки в цьому світі.

— Він тут… — тихо прошепотіла вона, ледве чутно. Її серце калатало шалено, і тіло відповіло дивним, небезпечним теплом.

— Знаю, — відповів Демид, не відводячи очей від темряви. — Тримайся.

Раптом із тіні вирвався чорний джип. Фари висвітлили мокрий асфальт, а потім постать Босого з’явилася прямо перед ними. Його величезні руки стискали кермо, а очі блищали холодною люттю.

— Досить ховатися! — прокричав він. Його голос розсікав ніч, змушуючи серце Емілії стискатися ще сильніше.

Демид рвонув кермо, намагаючись обігнати його, але Босий не відступав. Охоронці вискочили з джипів, загороджуючи шлях.

— Виходу немає! — прокричав один із них, але Демид був швидкий, точний і безжальний. У нього не було наміру знищувати, але він змушував їх відступати, рухаючись як тінь на межі світла.

Емілія відчула, як тіло напружене від страху і, одночасно, від того дивного, небезпечного збудження, що прокидається поруч із Демидом. Її дихання стало частим, серце стукало, а руки мимоволі шукали опору — його присутність давала силу, яку вона ніколи раніше не відчувала.

— Тримайся! — крикнув Демид, і вони разом кинулися у вузьку вуличку, де дерева і тіні давали їм на мить прихисток.

Босий не здавався. Він зупинив джип і, кинувши команду охоронцям, рушив пішки. Його величезна постать, напружені м’язи, холодний погляд — усе це було як реальна загроза смерті.

— Вони не здадуться, — прошепотіла Емілія, відчуваючи, як страх і пристрасть змішуються в одне шалене відчуття.

Демид схопив її за руку і притиснув до себе. — І вони не повинні. Тільки разом, — промовив він. Його губи ледь торкнулися її скроні — легкий дотик, що одночасно заспокоював і розпалював.

Босий спостерігав, крокуючи повільно, і в його погляді можна було прочитати злість і жадобу влади. Вони були в пастці, але поки вони були разом, у них залишався шанс.

— Ми не віддамо тебе, — шепотів Демид, і його голос пробивався крізь ніч, крізь страх, крізь пристрасть. — Ніколи.

Тіні переслідувачів зближувалися, але Демид знав, що кожна секунда на рахунку. Страх, пристрасть і рішучість зливалися в єдиний пульсуючий ритм — ритм боротьби, що ще тільки починався.