Розділ 70. В облозі

Туман густо сповив маленьке містечко, коли вони з Демидом нарешті з’їхали з головної траси. Кожен крок машини лунав у її грудях як барабан. Серце Емілії билося так швидко, що вона відчувала, наче воно вирветься з грудей.

— Ми не можемо залишатися тут довго, — тихо промовив Демид. Його очі постійно сканували темряву, готові до найменшої загрози.

Емілія кивнула, не відводячи погляду від нього. Вона відчувала, як кожен дотик його руки, кожен рух його тіла поруч — одночасно лякає й приваблює. Страх і бажання перепліталися всередині, створюючи пульсуючу напругу.

Раптом у темряві мигнув рух — тіні, що не повинні були там бути. Босий. Його фігура з’явилася на дорозі попереду, а за ним виднілися чорні джипи з охоронцями. Вони оточували вихід, створюючи коридор безвиході.

— Він нас знайшов, — прошепотіла Емілія, стискаючи його руку. Її пальці тремтіли від страху і хвилювання.

— Тоді робимо так, — суворо промовив Демид. — Йдемо на ризик, але я не відпущу тебе.

Вони вискочили з машини, пробираючись вузькими провулками, де лише рідкі ліхтарі освітлювали мокру бруківку. Страх Емілії зростав, а разом із ним і пристрасть — тіло прагнуло відчуття безпеки поруч із Демидом, навіть коли навколо панувала небезпека.

Один з охоронців Босого різко кинувся на них. Демид миттєво зреагував — короткий удар, і чоловік впав на землю. Інший підбіг збоку, але його кроки зупинилися, коли Демид різко повернувся, змусивши супротивника відступити.

— Я не дам тобі його, — прошепотіла Емілія, дивлячись у його очі. Вона відчувала, як тіло знову відповідає на його присутність — тремтіння, тепло, що розпалює бажання.

Босий замер, його очі блищали люттю. — Вона моя! — прокричав він, і голос луною розлився по темних вулицях.

— Ні, — тихо, але рішуче відповів Демид. — Вона зі мною.

Темрява ночі, шум переслідування і адреналін створювали шалену симфонію страху і пристрасті. Кожен крок, кожен дотик Демида до Емілії зміцнював їхню зв’язок. Вони були разом, і поки вони були разом — навіть у пастці, навіть в облозі — вони боролися не лише за життя, а й за те, щоб залишитися собою один для одного.

Тіні переслідувачів зникали й знову з’являлися, а Демид рухався з точністю хижака. Його очі, пильні й холодні, не втрачали жодного руху ворога. Емілія відчула, що хоч страх і живе в її грудях, поруч з ним вона може протистояти будь-якій темряві.

— Тримайся, — промовив Демид, коли вони проривалися крізь останній коридор охоронців. — Зараз буде найважливіше.

І в цей момент Емілія зрозуміла: вони живі не тільки завдяки його силі, але й через довіру, що пульсує між ними, змішуючи страх і пристрасть у небезпечному танці ночі.
Якщо хочеш, я можу одразу написати