Розділ 66. Тіні переслідування

Дорога була порожньою, лише звук коліс розрізав нічну тишу. Емілія сиділа збоку, тримаючись за сидіння, намагаючись не дихати надто голосно. Страх у її грудях став живим, гострим, як ніж, що постійно торкався серця.

— Вони нас наздоганяють? — спитала вона, голос тремтів.

— Так, — коротко відповів Демид, не відводячи очей від дороги. — Але вони ще не знають, що їм протистоїть.

Вдалині миготіли тіні, що рухалися синхронно, мов одне тіло. Демид стиснув кермо міцніше, серце билося рівним темпом, і в очах його було холодне світло.

— Втечі не буде, — пробурмотів він сам до себе. — І я не дозволю їм торкнутися тебе.

Перша машина виїхала з-за повороту. Вона була чорна, велика, незграбна, але швидка. Демид миттєво зрозумів її намір — перетнути їхній шлях. Він різко вивернув кермо, відчуваючи, як серце стукає у грудях, але не панікує. Емілія притиснулася до нього, відчуваючи його силу, його контроль.

— Що вони роблять? — ледь промовила вона.

— Перевіряють реакцію, — відповів він, — бо тільки дурні нападають без плану.

З другої машини вийшли два чоловіки. Вони рухалися тихо, обережно, але погляд у них був хижий. Емілія злякано відступила назад, але Демид виставив руку перед нею:

— Не рухайся.

Його очі пронизували темряву, ловили найменший рух. Один із нападників кинувся ближче, але Демид не став чекати — його рухи були короткими, відточеними, наче бойовий ритуал. За мить той чоловік вже падав на землю, а другий робив крок назад, оцінюючи ситуацію.

Емілія відчула, як її тіло напружилося, і разом із страхом прокинулося ще щось — адреналін і темна пристрасть. Кожен дотик Демида, кожен рух його рук, що захищали її, розпалював у ній відчуття немовби небезпечної близькості.

— Ти… ти завжди так? — тихо видихнула вона.

— Так, — прошепотів він, — але тільки коли це важливо.

Вдалині знову показалися фари — ще одна група переслідувачів. Демид різко повернув кермо, відриваючи машину від прямої траси і заводячи її в темні лісові шляхи. Кожен поворот, кожен стук шин по гравію, кожен звук — це гра, де ставка була їхнім життям.

Емілія, притиснувшись до нього, відчувала, як страх і бажання перемішуються всередині, сплітаючись у непередбачуваний вузол. Вона хотіла втекти, але не могла відвести погляд від його обличчя, від рук, що тримали її від світу небезпеки.

— Зупинись, — раптом шепотіла вона. — Мені страшно.

— Я знаю, — відповів він, — але залишайся зі мною. Тільки так ми виживемо.

Вони в’їхали в темний тунель дерев, де навіть тіні здавалися живими. І тоді вона зрозуміла: втекти майже неможливо, але поруч з ним страх перетворюється на щось інше — на боротьбу, на пристрасть, на життя, яке вони повинні захищати будь-якою ціною.