Розділ 65. Полювання почалося

Босий сидів у своєму офісі, великий стіл перед ним, підлога виблискувала від вологи, що стікала з даху. Краплі дощу били по металевих трубах і вікнах, створюючи ритм, схожий на стукіт серця, що калатає від гніву. Телефон у його руці смикався, наче намагався передати всю напругу світу, і він почув одне слово, яке вибухнуло в його свідомості, мов постріл: «Втеча».

Очі Босого спалахнули люттю. Цього не мало статися. Кожен план, кожна деталь його контролю тепер були порушені. Хтось, хто поклався на нього, зрадив, і ця зрада тепер мала ім’я — Емілія. Її тендітна постать, яка здавалася легкою здобиччю, зникла з його рук, наче дим, що вислизнув між пальців.

— Вони тікали? — запитав він, голос звучав як металевий клинок, що ріже повітря.

Охоронці кивнули, один з них, великий і кремезний, спробував виправдатися, але Босий відмахнувся рукою:

— Не пояснюйте. Знайдіть їх. Тепер нічого не має значення, окрім того, щоб вони знову опинилися під моїм контролем.

Він різко встав, обвів очима кімнату, де все було його — меблі, предмети, деталі, що підкреслювали владу і порядок, — і це лише посилювало відчуття, що він готовий перетворити світ на арену своєї помсти. Старий пістолет, який він дістав з-під столу, виглядав не просто зброєю, а продовженням його волі, інструментом темного плану.

— Кожна дорога, кожна тінь, кожен кілометр — їхній кошмар, — промовив він сам до себе, голос тихий, але проникливий, як сталь. — І нехай зрозуміють: втекти неможливо.

Телефон задзвонив вдруге. Повідомлення блиснуло на екрані: «Вони разом. Демид поруч».

Серце Босого стиснулося від люті. Демид… цей чоловік, який раніше здавався лише перешкодою, тепер став реальною загрозою. Людина, що перешкоджає йому володіти тим, що він вважає своєю власністю. Вогонь у грудях перетворився на пекельну лють, що загрожувала вибухнути назовні.

— Починайте полювання негайно, — наказав він охоронцям, голос холодний і безжальний. — Не залишайте їм ані миті спокою. Кожен, хто наважиться допомогти їм, заплатить.

Його очі блищали, руки стискали зброю, а розум працював на повну — карта міста, всі вузькі вулиці, виходи, укриття — він вважав кожен сантиметр, щоб зламати їхню свободу. Вона належала йому. Його голос у голові звучав як вирок, невидимий ланцюг, що вже тягнув їх у пастку. І тепер, коли вони втекли, ця одержимість перетворилася на темну гру, де правила диктував лише він.

А тим часом Емілія і Демид вже рухалися трасою, далеко від мотелю, відчуваючи, що тінь Босого не просто слідує за ними, а буквально насувається, вловлюючи кожен рух, кожен звук. Нічна втеча залишалася позаду, але справжнє полювання — тільки починалося.

Кожен крок на трасі був поєднанням страху та рішучості. Дихання калатало, руки стискали зброю і підтримку одне одного, а серця билися у такт небезпеки, яка наздоганяла їх швидше за будь-які машини та тіні. Вони знали одне: Босий не залишить шансів, і відтепер їхнє життя — це гра на виживання, де кожна хвилина коштує дорого.