Розділ 64. Тиша перед бурею

Мотель стояв осторонь траси, ніби забутий світом. Облуплені стіни, бляклі штори, тьмяне світло під самотньою лампою — усе виглядало так, ніби тут давно не жили люди, тільки привиди чужих рішень. Дощ стікав по покрівлі, барабанячи ритм, який нагадував пульс, що зривається від страху.

Демид заглушив двигун, але не відпустив кермо. Пальці наліпли на нього, напружені, як струна, готова порватися. Від його тіла йшло тепло — стримане, зібране, небезпечне. У темряві салону тільки його видихи звучали рівно… занадто рівно для людини, що щойно вирвала когось із лап смерті.

Емілія завмерла поруч. Вона дивилася на мокрий асфальт, де фарби світу розмазалися у тремтливих відблисках. Очі печіло — від втоми, від недоспаних ночей, від того, як усе звично-важливе в її житті зникло, мов його змило дощем.

— Залишимось тут до ранку, — сказав Демид, не підвищуючи голосу.

— А потім?

Вона боялася цієї відповіді. Вона боялася будь-якого «потім».

Він нарешті поглянув на неї. Темні очі, глибокі й загрозливі, але… впевнені.

— Потім побачимо.

Повітря в машині стало важким.

— Ти думаєш, вони не знайдуть нас? — її голос тремтів, але вона намагалася триматися.

— Я не думаю.
Він витримав паузу, коротку, мов удар.

— Я знаю, що знайдуть. Але не сьогодні.

Коли вони вийшли з машини, вітер ударив у них холодом. Дощ лив навскіс, болісний, гострий. Емілія згорнулася всередину себе, але Демид кинув їй свою куртку — важку, теплу, пахучу ним. Вона загорнулася в неї, ніби у сам захист.

Їй здавалося, що в цьому запаху є щось небезпечне.
Щось, чого хочеться більше, ніж дозволено.

Кімната мотелю зустріла їх тишею. Присмерк. Світло лампи мигнуло, ніби теж боялося цього місця. Годинник цокав сухо, ритмічно, змушуючи нерви стискатися.

Емілія сіла на ліжко, підтягнувши коліна. Тканина простирадла була холодною, ніби просякнутою дощем. Вона не могла заспокоїти дихання.

Демид став біля вікна, спиною до неї. І навіть мовчки він здавався тією силою, що тримала кімнату в рівновазі. Його плечі були напружені, а лінії рук — мов пружини.

— Ти не мусив цього робити, — прошепотіла вона. — Тепер вони полюватимуть і на тебе.

— Я давно живу так, що полюють.

Він не намагався звучати героїчно. Просто констатував факт. Його реальність.

Демид повільно повернувся. Його погляд змив із повітря будь-які сумніви.

— Ти хочеш втекти? — тихо, але різко.

Емілія засміялася беззвучно, надломлено.

— А сенс? — її голос хрипів. — З будь-якого боку — смерть.

— Не смерть.

Це прозвучало так тихо, що вона сумнівалася, чи це не здалося. Але за мить він уже стояв зовсім близько. Небезпечно близько. Його тінь лягла на неї, накриваючи, ніби захист, ніби пастка.

— Тепер ти зі мною.

Щось у ній надломилося. І замість страху, десь дуже глибоко, дуже заборонено — ворухнулося тепло.

Її пальці самі потяглися до його руки. Шорсткість шкіри. Холод від дощу. Легкий тремор — чи то його, чи то її. Він не відсіпнув руку. Він дозволив.

Він дивився на неї так, ніби міг читати кожен її подих.

Демид нахилився. Його подих торкнувся її щоки, повільно, обережно, але з тією внутрішньою силою, що не потребує дозволів.

— Не бійся тиші, — прошепотів він.
— Тиша — це лише перед бурею.

Емілія заплющила очі. Серце тремтіло. Голова паморочилася.

І вперше вона не знала, чого чекає більше —
світанку…
чи темряви, що неминуче прийде слідом.