Розділ 63. Ніч на заправці

Дорога здавалася нескінченною, але нарешті бензин змусив їх зупинитися — маленька заправка на виїзді з міста, лампа над колонкою миготіла так, ніби не могла вирішити, чи світити. Було пізно, ніч глибока й густо обіймала простір. Повітря пахло бензином і сирістю — запахи, що ставали тепер символами тимчасового притулку.

Демид вимкнув мотор і вийшов першим, рухи тихі і відточені. Емілія чекала, губи бліді, очі великі. Вона намагалася вдихнути повітря глибше, але воно здавалось важчим. Рука його торкнулась її руки — коротко, як знак, що він поруч. Її пальці стиснулися автоматично, і в цій звичці було стільки довіри, що лускав страх.

«Пішли», — мовив він. Їхній силует рухався між колонками, під старим плакатом із написом «Під час заправки вимкніть двигун». Здавалось, ніщо не віщувало нападу. Але так найчастіше починається — з буденної миті, яку порушує різкий звук.

Спочатку пролунав тільки стук у багажник: металева, суха мова, що рве тишу. Потім — два кроки, швидкі, в такт, ніби хтось відлічував кроки на долоні. Емілія озирнулась: в тіні автівок промайнуло кілька фігур. Три чоловіки, обличчя заховані в капюшони. В очах у неї — паніка, але в руках — ні краплі паніки; голос Демида був тільки шепотом, а сила в ньому — як залізний дріт.

— Забирайся в машину, — сказав він. — І не дивись.

Вона послухалась, слова застрягали в горлі. Коли він повернувся, уже відчувалося — це не випадковість. Один із чоловіків вийшов на світло, і від його постави віє знаком «робота по замовленню». Він не кинув виклик — лише діяв за командою.

— Хто вони? — прошепотіла Емілія, майже несамостійно, але її голос потонув за гуркотом бензонасоса.

Демид не відповів. Його рука мимоволі знайшла краї куртки, пальці напружилися. Він виставився між нею і загрозою, крок уперед — і в цьому кроці було стільки напруженої твердості, що час зупинився на мить.

Перший нападник кинувся з боку, намагаючись вичавити з ситуації максимум: швидкий ривок, рука за шию — класика. Але Демид не став чекати помилок. Його рух був коротким, як лезо: він ухилився вбік, відштовхнув руку, сталася сутичка, гостра й безкомпромісна. Кілок тіл, запах поту, металевий запах мети — ніч стала свідком блискавичного бою.

Емілія, втиснувшись у двері машини, дивилась, як його руки працюють: не більше жорстокості, ніж потрібно, але достатньо, щоб зламати намір. Коли один з нападників впав на асфальт, Демид миттєво перевірив — друга фігура йшла до іншого краю, намагаючись обійти їх. Він зреагував інакше: не кулаком, а командою — голосом, що не допускатиме промаху.

— Біжи! — кинув він Емілії, й одночасно штовхнув її у машину, сам стрибнув услід.

Мить — і машина рвонувала вперед. Колеса зриваються з місця, ґрунт підлітає, фари розсікають ніч, а серце в грудях б’ється у такт двигуну. Емілія дивилась у потилицю — бачила розмиті фігури, запізнілу спробу наздогнати, запах ночі, що змішався з запахом страху. Вона відчула в собі те, що називають виживанням: холодну ясність думки, що зачіпається за кожну мить.

— Ти цілий? — запитала вона, голос жваво тремтів.

— Так, — він видихнув, але відповідь була не заспокоєнням, а твердістю.

Здавалось, паніка вщухла. Але коли вони від’їхали кілька сотень метрів і зупинилися в затишнішому місці, почалося інше — прислухання. Демид стояв біля машини, дивився в дзеркало заднього виду ніби шукаючи тінь, що ще може наздогнати.

— Це був наказ? — нарешті промовив він.

Емілія покрутила голову і не відповіла одразу. Вона відчувала, що кожна подія стає ниткою в павутині, що йде від Босого. В її голові з’являлась пам’ять фраз, жестів, голосів, які були тими легкими нитками, що ведуть до великої пастки.

— Так, — прошепотіла вона нарешті. — Хтось за нами слідкував уже давно. Це — відповідь.

Демид мовчав. Його очі, навіть у плямі світла, були холодні, як лід. Він знав: ця ніч — лише початок; що напад на заправці — повідомлення, знак, що їх не відпускають. А ще — він знав те інше: що не можна дозволити страху керувати; що має бути план, рух, дія.

Він повернувся до неї і накрив її щоку рукою — рух, який мав просту і безмовну мову: «Я тут. Я тримаю». Її голова нахилилась до його долоні. Вона відчула тепло, яке раптом здалось дорожчим за будь-який притулок.

— Ми поїдемо далі, — промовив він тихо. — А вранці — дія.

Темрява розривалась лише фарами машини, і в її проблесках вони їхали далі — двоє проти світу, що поволі згуртовувався проти них. Їхня ніч ще була далеко від кінця.