Розділ 62. Дорога без сну

Ніч була важка й густа, наче дим, що застиг у повітрі й не хотів розсіюватися. Машина мчала порожнім шосе, і лише фари вирізали вузьку смугу світла, розриваючи темряву на клапті. Асфальт під колесами глухо співав, як заспокійлива, але хибна мелодія — бо спокою тут не було.

Емілія сиділа поруч із Демидом, пальці зчеплені так міцно, що суглоби побіліли. Вона намагалася приховати тремтіння, але тіло видавало її — подих надто швидкий, плечі надто стиснуті.

Демид не дивився в її бік.
Його профіль був різким, мов висічений із граніту. Погляд — упертий, твердий, спрямований тільки вперед. На ньому все ще лежала тінь того, що сталося цього вечора: арешт брата, невідворотність наслідків, небезпека, що розсунула межі їхнього життя.

— Куди ми їдемо? — тихо спитала вона, бо мовчанка стала вже надто гучною.

— Подалі, — відповів він коротко, не відриваючи погляду від дороги. — Туди, де нас ніхто не знайде.

— А… хто шукає? — її голос зірвався на майже нечутний шепіт.

Демид не відповів одразу.
На мить він занадто сильно стиснув кермо — і це сказала більше, ніж слова.

— Ті, кому не сподобалося, що Вадим зник, — нарешті промовив. — І ті, хто не пробачає боргів.

Їй стало холодно, хоча в салоні було тепло.
У вікні миготіли дерева, придорожні кафе, одинокі фари зустрічних машин. Світ навколо був рухомим, живим, а всередині неї все стояло на місці, перевернуте й перекинуте догори дриґом.

Вона втратила все звичне.
І поруч із нею — чоловік, якого вона боялася.
І до якого безсоромно тягнулася.

Десь у темряві позаду, далеко, але невблаганно, за ними вже їхали. Вона не знала цього, але відчувала шкірою — як тварина, що чує кроки хижака ще до того, як той з’явиться з-за дерев.

— Демиде… — прошепотіла вона, не впевнена, чи хоче відповідь. — Якщо я… якщо я для тебе тільки тягар…

Машина різко рвонула вправо і зупинилася на узбіччі. Шини просвистіли по гравію, і тиша стала ще густішою, ніж ніч.

Демид вимкнув двигун.
Повернувся до неї різко, майже сердито. Його очі блиснули — не злістю, а чимось глибшим, гострішим.

— Замовкни, — сказав він низько. Спокійно. Але так, що слова впали між ними, як важкий камінь. — Я сам вирішую, що для мене тягар.

Він нахилився ближче — так близько, що вона відчула його подих на своїй шкірі. Її серце стрибнуло в грудях.

Його голос, коли він заговорив знову, став тихим, майже шепотом:

— І не смій більше так говорити. Чуєш?

Його рука торкнулася її щоки — не різко, не владно, а обережно.
Холодні пальці. Гаряче дихання.
Дотик, від якого її тіло здригнулося — не зі страху.

— Добре… — прошепотіла вона. І це “добре” прозвучало майже як зізнання.

Він відсторонився, знову завів двигун і повільно вивів машину на шосе. Але змінилася не швидкість — змінилося повітря між ними. Напруга стала густішою, глибшою, небезпечнішою. І від того короткого дотику в ній розгорілося полум’я, що не хотіло згасати.

Тим часом, у місті, на підземній парковці, Босий стояв біля чорного позашляховика. Дим від сигарети піднімався повільно, наче навіть повітря боялося торкатися його.

Його люди мовчки чекали.
Босий дивився в темряву, і в його очах було те саме хиже світло, яке бачать лише перед тим, як стається найгірше.

— Знайдіть їх, — сказав він холодно, ніби давав буденну вказівку. — І нікого не шкодуйте.

Він розчавив сигарету під підбором.
На його губах розтягнулась усмішка — повільна, крива, небезпечна. Та, що означала лише одне:

Полювання почалося.