Розділ 61. Тиша після бурі

У домі стало неприродно тихо.
Тиша не була спокоєм — вона давила, повзла стінами, прошивала простір тонкою, але нестерпною тріщиною напруги. Наче після грози, коли блискавки вже втомилися палити небо, але гуркіт ще довго блукає між хмарами, не знаходячи виходу.

Емілія сиділа біля великого вікна, підібгавши ноги під себе, закутавшись у плед, який більше нагадував захист, ніж тепло. Її пальці міцно стискали тканину, наче вона трималася за щось, що може вислизнути будь-якої миті.
За вікном місто повільно засинало — віддалене гуління машин, мерехтливі фари, дощ, що стікав по склу, змішуючися з жовтими відблисками ліхтарів. Усе довкола нагадувало їй про подію, яка змінила їхню ніч.

Вадим.
Його обличчя, коли на зап’ястях зімкнулися наручники.
Шок. Недовіра. Приниження.
Погляд, яким він ковзнув на неї — і від якого на шкірі пробіг мороз.

Це врізалося в пам’ять так глибоко, ніби випалило всередині порожнечу.

Вона не відчувала радості.
Ніякого тріумфу.
Тільки дивне, холодне полегшення. Наче той тягар, який роками стискав їй ребра, зняли — але тепер вона не розуміла, що робити з повітрям, яке раптом стало занадто вільним.

Вадим більше не дивитиметься на неї тим жадібним, контрольним поглядом.
Не торкатиметься, не вимагатиме, не тиснутиме.
Ніколи більше.

Але разом із його зникненням з’явилося інше — неспокій.
Глибший. Гостріший.
Той, що не зникає, а тільки змінює форму.

Демид стояв у тіні дверного отвору — нерухомий, мовчазний, наче частина темряви. Його широкі плечі були трохи нахилені, руки схрещені на грудях, щелепа напружена. Він мовчав так довго, що тиша між ними почала здаватись окремою живою істотою.

Він дивився на неї.
Пильно, важко.
Так, ніби утримував усередині бурю, яку не мав права показати.

— Ти не повинна була це бачити, — нарешті прорік він. Голос низький, хрипкий, трохи зірваний, ніби він довго стримував слова. — Це не твоя провина.

— Але й не моя відповідальність, — тихо відповіла вона, не повертаючи голови.

Його кроки були повільними, але рішучими. Він підійшов ближче… ще ближче… але не торкнувся.
Між ними все ще висіла невидима тонка стіна — напруга, що брині́ла в повітрі, наче статична електрика перед першим ривком блискавки.

— Світ не прощає слабких, Еміліє, — сказав він тихо, але твердо. — Тепер ти бачила це сама.

Вона нарешті обернулася до нього.
Її погляд не тремтів. Не плакав.
У ньому було тільки виснаження… і щось нове.

— Я не слабка, — сказала вона рівно. — Я просто… втомилася боятися.

Фраза розсікла повітря так різко, що Демид навіть завмер.
Він дивився на неї довше, ніж дозволяв собі зазвичай. Наче намагався зрозуміти, на що вона стала здатною після цієї ночі. Місячне світло падало на її обличчя, роблячи його одночасно ніжним і вперто сильним.

Він різко відвернувся — занадто швидко, щоби приховати емоцію.

— Завтра вранці виїжджаємо, — кинув він, уже стоячи півобертом. — Треба відрізати всі хвости. Поки ще є можливість.

Емілія кивнула. Він цього не побачив, але відчув — по її диханню, по легкому тремтінню повітря.

Хвости.
Так просто сказано, але так небезпечно.
Документи. Маршрути. Партнери, які могли зрадити.
Минуле, яке завжди хоче повернути собі владу.

І Босий.
Десь у тінях.
Десь поруч.
Як хижак, що ще не зірвався з ланцюга.

Коли Демид вийшов, двері зачинилися майже беззвучно.
Але від цього беззвуччя по спині Емілії пробіг холод, ніби дихання бурі, яка вже збирається на обрії.

Вона залишилася сама.
Вітер легко колихав фіранки, роблячи їх схожими на примари. За вікном тріснула суха гілка, і звук розлетівся порожнім простором.

Емілія підтягла коліна, обійняла їх руками, притиснула лоб.
Її тіло було холодним. Але всередині — ще холодніше.

Світ змінився.
Її життя більше не належало їй.
Його керувала небезпека, втеча, чужі рішення, тіні, які не відпускають.

І все ж, попри темряву, в глибині грудей жевріло щось інше.
Маленьке. Гаряче. Напружене.

Не любов — тут не про любов.
Вона не народжується серед страху.
Вона не вибухає посеред хаосу.

Але… передчуття.
Сила, яка прокидається.
Тяжіння, яке вже не сховати.

Щось, що з часом може стати любов’ю.

Або зруйнувати їх обох.

І в тиші після бурі це відчувалося найгучніше.