Розділ 60. Крах маски

Ніч накрила місто м’якою темрявою, але для них двох вона стала лише продовженням того невидимого магнетизму, що почався ще вдень.
Тиша в будинку була глибокою, майже насторожливою — лише лампа на кухні кидала тепле коло світла на підлогу, коли вона зайшла туди по воду. Її пальці тремтіли — не від страху, а від того, що відчуття його присутності не відпускало ні на мить.

Він з’явився тихо, майже беззвучно, як тінь, але від нього йшло щось, що змушувало повітря навколо ставати густішим.

— Ти не спиш, — його голос злегка охрип від емоцій, яких він не показував.
Вона обернулась, але не одразу змогла щось сказати. Тільки глянула — і все.

Між ними знову сталося те саме.
Погляд, від якого всередині прокидається свідоме бажання не тікати, а навпаки — залишитися.

— Не можу, — прошепотіла вона нарешті. — Після всього… сьогодні.
— Після всього? — він ступив ближче. — Чи після того, як ти дивилася на мене?

Її щоки загоріли, але втекти вона не змогла. Не цього разу.

Його пальці торкнулися її руки — легкий дотик, майже нечутний, але вона відчула його всім тілом.
Так, ніби в ній увімкнули струм.

— Я думав, ти втечеш, — сказав він тихіше. — Ти завжди так робиш.
— Бо ти… — вона проковтнула повітря. — Ти небезпечний.

— Для тебе?
Він зробив ще один крок, і тепер вони стояли майже впритул.
Її спина торкалася холодної плитки стіни, а його тепло накривало з голови до п’ят.

— Небезпечний тим, що ти знаєш, чого хочеш, — вона прошепотіла.
— А ти — ні? — він нахилив голову, вловлюючи кожен її подих.

Її голос зірвався:

— Знаю. Але це робить ще страшніше.

Він провести пальцями по її щоці, дуже повільно, ніби запам’ятовуючи кожну лінію обличчя.

— Скажи “ні”, і я відійду.
— Ти знаєш, що не скажу.

Його подих торкнувся її губ.
Секунда. Дві.
І світ став тихішим, ніби завмер, чекаючи.

Коли він поцілував її, перше, що вона відчула — полегшення.
Полегшення, що більше не треба стримуватися.
Не треба робити вигляд, що між ними немає цього дикого, шаленого тяжіння.

Поцілунок був не поспішним — упевненим, глибоким, таким, що забирає думки і залишає лише відчуття. Її руки самі потягнулися до нього, немов підкоряючись інстинкту.

Він притис її ближче, і вона відчула, як напруга дня переходить у щось інше — у бажання, яке вони обидва так довго і вперто ігнорували.

— Не зупиняй мене зараз, — прошепотів він між поцілунками. — Бо сьогодні я не витримаю.

Вона схопила його за сорочку і притягнула ще ближче.

— І не треба.

Його рука торкнулася її талії, ковзнула вище, потім нижче, впевнено, але ніжно.
І вона знала: якщо зараз не зупинити — дороги назад не буде.

Але вони обидва вже давно переступили всі межі.

Він підняв її, легко, ніби вона нічого не важила, і поставив на край кухонного столу.
Її подих урвався.
Його пальці торкалися її стегон, рухалися далі, глибше, і вона відчула, як хвиля тепла накриває її з голови до п’ят.

— Так краще, — він усміхнувся куточком губ. — Звідси ти не втечеш.

Вона засміялась тихо — нервово, захоплено, трохи безрозсудно.

— Я і не планувала.

Він нахилився знову, але цього разу поцілунок був іншим — голоднішим, сміливішим.
Вона відчула, як його руки знаходять кожен сантиметр її тіла, кожну реакцію, кожен подих.

І раптом світ звузився до одного — до них.
До цього моменту.
До бажання, яке вони більше не приховували.

Коли він зупинився на мить, торкнувшись чолом її чола, вона ледь не простогнала від того, наскільки сильно хотіла продовження.

— Якщо я зроблю ще крок, — сказав він стиха, — ми вже не зупинимося.

Вона вп’ялася поглядом просто в його очі.

— То не зупиняйся.

І він не зупинився.