Розділ 59 Іскра і тінь

Кімната була наповнена напругою так густо, що повітря здавалося живим.
Емілія стояла між братами, наче між двома силами, які притягують і знищують одночасно.

Демид тримав її за талію, його долоня впевнена, тепла й владна.
Вадим нахилився ближче, так, що вона відчула його подих на своїй шиї.

— Ти не можеш грати з нами обома, — сказав Демид хрипким голосом, який завжди діяв на неї сильніше, ніж хотілося. — Я вже відчуваю тебе. І не поділю.

Вадим усміхнувся дуже м’яко, але в його очах світилась небезпечна іскра.
— А може, це вона грає нами? Глянь, як вона тремтить. Ти думаєш, вона боїться? Ні. Вона відчуває нас.

Емілія ковтнула повітря — тіло реагувало швидше за розум.
Їй болісно подобалося, як їхні погляди ковзали по кожній дрібниці її руху.

Демид притиснув її до себе, його губи ковзнули майже непомітно по щиці.
— Вона моя.

— Ти так упевнений? — Вадим торкнувся її плеча, пальці холодніші, різкіші. — Чи ти просто боїшся, що вибере мене?

Її серце вибухало у грудях. Двоє братів, дві стихії, два притягання — і вона всередині цього вихору.
Тіло тягнулось до Демида, розум хотів зрозуміти Вадима.
І ця подвійність була майже нестерпно збудливою.

Вони майже одночасно торкнулися її — один рукою по талії, інший кінчиками пальців по спині.
І вона мало не видала звук, який міг би сказати більше, ніж будь-які слова.

— Вибирай, — прошепотів Вадим. — Я покажу тобі те, чого ти ще не відчувала. Страх. Бажання. Силу.

— Вона вже вибрала, — Демид відтягнув її трохи назад, і її тіло автоматично послухалось. — І це не ти.

У ту ніч вона довго не могла заснути.
Її шкіра ще пам’ятала обидва доторки.
Її думки плутались у забороненому.
А серце йшло до того, чиє ім’я вона не наважувалась вимовити вголос.

---

Прокинулась вона від їхньої сварки.

— Ти перетнув межу, — Демид говорив тихо, але кожне слово було натягнуте, як струна.
— Я? — Вадим грюкнув кулаком по столу. — Ти тягнешся до тієї, на кого я перший звернув увагу!

— Її бажання — не твоє, — відрізав Демид.

Емілія вийшла з кімнати.
— Що трапилось?

Брати обернулися.
Демид стиснув щелепи.
Вадим опустив погляд.

— Вадим… — Демид ледве стримувався, — …вліз у дуже темні справи.

— Які? — запитала вона різко.

Мовчанка.
Потім — важке, правдиве:

— Він напав на людину Босого.

Емілія відчула, як холод пробігає хребтом.

— А я не знав, що це його люди! — вигукнув Вадим. — Він провокував мене! Він хотів битися!

— Але він у лікарні, — кинув Демид. — І Босий не прощає такого. Вони вже шукають тебе.

Вадим закрив обличчя руками.

Емілія дивилася на братів і розуміла:
Її присутність — це лише частина гри.
А справжня загроза — там, за дверима їхнього дому.