Розділ 51. Іскра у темряві

Темрява кімнати накривала їх, і тільки світло ліхтаря пробивалося крізь штори, малюючи довгі тіні на стінах. Емілія стояла біля вікна, а Демид — за кілька кроків від неї, дихання їхніх тіл було наче дзеркалом один одного: часте, глибоке, трохи розгойдане емоціями.

Вона не могла відірвати погляд від нього. Його очі — темні, глибокі, повні тиші й сили — притягували її як магніт. Серце калатало шалено, а тіло відчувало те, чого розум ще не міг дозволити: бажання бути поруч, бажання доторкнутися, бажання… втекти й залишитися одночасно.

— Ти дивишся на мене, ніби хочеш… — її голос тремтів, зламаний страхом і збудженням одночасно. — Але ти боїшся.

— Бо ти боїшся, — тихо відповів він, крокуючи ближче. — І я відчуваю це. Кожен твій подих, кожен рух.

Він не торкався її, але присутність його була важкою, як повітря перед бурею. І в цій важкості щось прокинулося в Емілії — тонка лінія між страхом і бажанням почала розмиватися.

— Ти… — почала вона, але не змогла закінчити. Її серце тремтіло, тіло напружене, а думки сплутані. — Я не можу…

— Тоді віддайся цьому відчуттю, — промовив він тихо, його руки нарешті доторкнулися до її плечей, і дотик був як вибух: тепло, твердість, і водночас небезпека. — Я відчуваю кожен твій страх, але і твоє бажання.

Її тіло здригнулося, і вона відчула, як його присутність пробуджує щось глибоко всередині. Страх ще залишався, але тепер він змішувався з іншим відчуттям — хвилюванням, пристрастью, чуттєвою напругою, що вибухала в кожному погляді, в кожному повільному русі.

— Демиде… — шепотіла вона, і голос зламався, коли його руки м’яко підняли її підборіддя. Його погляд горів, і в ньому було не лише бажання, а й відчуття захисту, небезпеки й сили.

Вона відчула, як тіло тягнеться до нього, як страх перетворюється на жагу — жагу відчуття, що її тіло і розум прагнуть його поруч. Він нахилився ближче, їхні губи ледь торкнулися повітря між ними, і цей дотик був вибухом всередині.

Їхні дихання змішалися, і у темряві кімнати, де ніч обіймала все навколо, вони відчули цю дивну, небезпечну іскру — ту, що народжується на межі страху і пристрасті, коли серце калатає, а розум кричить «бігти».

Вона хотіла відступити, але ноги не слухали, тіло тягнулося до нього, і навіть розум не міг знайти аргументи. Страх і бажання перепліталися у шалений клубок, і цей момент був одночасно катастрофою і порятунком.

— Тільки повільно… — прошепотіла вона, і в її голосі було одночасно страх і заклик. — Тільки не губи мене…

Він усміхнувся тихо, його руки м’яко провели по її спині, і вона відчула, що навіть у цій темряві, навіть серед страху і невизначеності, вони можуть знайти один одного. І між ними вибухнула пристрасть, тиха, але шалена — така, що навіть у темряві кімнати, між страхом і смертю, ставала справжнім випробуванням їхніх сердець.