Розділ 49. Тиша після бурі

Повітря ще дрижало від вибуху емоцій. Ніч нависла над містом важким покривалом, і навіть вітер здавався стиснутим, ніби боявся порушити цю тишу, що настала після падіння. Емілія сиділа на краю мосту, руки обіймали коліна, а підборіддя вперлося в груди. Кожен її вдих був різким, рваним, як якщо б тіло не могло впоратися з вагою пережитого.

— Демиде… — тихо промовила вона, і голос її здавалося самій дивним, ледь чутним. — Це… це було так страшно…

Він стояв за нею, плечі напружені, очі темні, але уважні. Його присутність була водночас захистом і тиском: він не дозволяв відступити, але й не вторгався в її простір.

— Я знаю… — промовив він тихо. — Я бачив усе. І я тут. Ти не сама.

Емілія підняла погляд. Її очі ще блищали від сліз, але в них пробивався страх змішаний з чимось іншим — цікавістю, навіть бажанням відчути, що поруч є той, хто може витримати це поруч з нею. Її серце все ще калатало, але не тільки від жаху — тепер воно калатало і від тієї тонкої, ледь помітної іскри, що проростала між ними.

— Вона… — її слова зламалися. — Вона була… така жорстока… я… я не розумію, як могла…

Демид підійшов ближче, обережно, як би намагаючись не налякати. Його рука стиснула її плечі, і це дотик став якірцем у хаосі, що крутило їх обох.

— Вона не заслуговувала на нічого, — промовив він, і голос його був глибокий, майже ревучий від зосередженої емоції. — Але ти заслуговуєш на спокій. Ти живеш. І ми ще можемо щось змінити.

Вона відчула, як тіло відповідає на його присутність. Страх ще не відступив, але тепер поруч з ним він змішувався з іншими відчуттями: легким трепетом, цікавою напругою, дивним бажанням довіритися. Її мозок говорив «бігти», а тіло — «залишся».

— Я боюся… — прошепотіла вона, і ця коротка фраза була як крик, який ламає внутрішній лід. — Боюся, що все це ще не кінець…

— Можливо, — тихо відповів він. — Але ми вже пережили найтемніше. І я обіцяю — поки я тут, ніхто і ніщо не зробить тобі боляче.

Вона відчула, як його слова проникають крізь стіни страху. Її тіло розслабляється не одразу, але поступово, як річка, що знаходить свій шлях через скелі. І всередині з’являється дивне, ледь відчутне тепло — перша крихітна іскра довіри, перший крихітний пульс надії.

— Тоді… залишуся, — сказала вона тихо, майже для себе. — Але тільки тому, що ти поруч…

Вони сиділи мовчки, слухаючи, як ніч накриває місто, як тиша набирає вагу і наповнює все, що залишилося. Ні страх, ні гнів не зникли зовсім, але тепер між ними з’явився той тонкий зв’язок, який важко виміряти словами — він народжується з пережитої темряви, зі страху, зі спільного шоку і відчуття, що вижити разом важливіше за все.

Відчай і жах ще крутяться в їхніх серцях, але тепер поруч з ними з’являється щось нове: обережне, але відчутне. Поступово вони розуміють, що це не просто виживання — це шанс будувати щось своє, навіть посеред руїн і втрат.

І навіть у темряві, коли ніч здавалася нескінченною, вони сиділи поряд, і між ними тихо починало іскрити.