Розділ 48. Після падіння

Повітря було густе й тягуче, як якщо б місто само вдихало ту жахливу хвилю, що накрила їх після падіння Есенії. Емілія стояла, обіймаючи себе руками, на колінах — десь між шоком і жахом, відчуваючи, як серце хоче вирватися з грудей. Її дихання рвалося на шматки, а всередині була крижана порожнеча, яка відразу проковтнула всі думки про втечу, про порятунок, навіть про Демида.

— Я… я не можу… — прошепотіла вона, і голос тремтів, як струна на морозі. — Це… все… моя провина…

Демид стояв поряд, але не торкався її. Його плечі стискали напругу, очі пекли від змішаної люті і безсилля. Він дивився на порожнечу, де ще хвилину тому була її сестра — людина, яка завжди приносила лише біль і заздрість, а тепер зникла назавжди.

— Вона сама… вибрала свій шлях, — вимовив він тихо, майже шепотом. Його руки стиснулися в кулаки, і через них пробігала лють, яку неможливо вивільнити. — Але це… це…

Його голос обірвався, і в цю тишу врізався тільки стукіт серця Емілії, як лічильник часу, що відраховує крихти того, що залишилося. Страх і провина змішувалися у ній, перетворюючись на болісну тріску свідомості: вона відчувала, що могла щось зробити, що могла зупинити, що могла втрутитися… але запізно.

Внутрішня буря накрила її: ненависть до Есенії, жалість до себе, страх перед світом, який був готовий розірвати на шматки, відчуття марності всього, що вони робили. І разом із тим — дивне, ледь помітне відчуття полегшення. Есенія пішла назавжди, а значить, їхня дорога мала шанс продовжитися. Але ціна цього шансу була нестерпною.

— Я боюся… — зізналася вона, ховаючи обличчя в руках. — Я боюся всього, що буде далі…

Демид підійшов, але не обіймав. Його рука торкнулася її плеча, обережно, як до рани, яку можна тільки відчувати, але не лікувати.

— Ми вижили… — промовив він, і в його голосі звучав весь гіркий присмак втрати. — Але я не хочу втратити тебе, ні за що.

Емілія підняла очі — і в них, окрім страху, блиснула щемка вдячність. Вона дивилася на нього, на його напружений профіль, на плечі, що готові захистити, на руки, що тримають її живою. І всередині відчула дивну пружину емоцій: страх і бажання, провина і відчай, надія і пристрасть — усе злилося в один клубок.

Але над усім цим лежала тиша смерті, яка залишилася після Есенії. Її образ тепер був не фізичною присутністю — він був тінню, що переслідувала кожен їхній крок, кожну мить спокою. І ця тінь змушувала їх цінувати життя й свободу ще більше.

Місто навколо не спало. Воно відчувало її кінець, і в кожному темному кутку хтось ще пам’ятав, що зрада і гординя мають свою ціну. Вона залишила після себе шлейф ненависті, але водночас і полегшення, бо більше не могла руйнувати чужі життя.

Емілія відчула, як руки Демида злегка стискають її плечі, і ця присутність, хоч ненав’язлива, була рятівною. Вона ще не могла посміхнутися, ще не могла видихнути, але відчула, що її страх і біль починають перетворюватися на рішучість: вони вижили, і тепер їхня історія тільки починалася.

І серед всього цього хаосу, серед гнітючого відчуття втрати, страху і провини, вони відчули, що поки живі — вони ще можуть вибирати. Вибирати одне одного.