Розділ 47. Падіння

Вона стояла над прірвою, і ось тепер весь світ для неї звівся до одного тонкого шнура — кроку, що мав стати вироком. Серце калатало так голосно, що здавалося: його чутно навіть під бризками річки. Під її ногами — холод метала і старої фарби, під ним — темрява, яка завжди чекала тих, хто заблукав у власній злобі.

Мить — і вона відчула, що сцена, яку сама ж так ретельно розігрувала, починає їй відповідати тим же. Неспокій, що підказував: цього разу хтось може перешкодити. Хтось. А паніка — це швидкий товар для рук, що звикли до планів.

Спочатку — різкий рух у натовпі, крик, плутанина кроків. Її пальці послабили хватку на телефоні, руки затремтіли. Вона хотіла ще посміхнутися — у старому жесті, що раніше приносив задоволення — але посмішка обірвалася сама собою, бо відчуття контролю впало, як тонка завіса. Все летіло вниз: її плани, її гордість, і разом з ними — крихка віра, що помста може принести спокій.

В очах Емілії — дивний, мовчазний шок. Вона не встигла зрозуміти, що трапилось — лише відчула, як сестра стала іншою у ту мить: не холодна карикатура заздрості, а людина, що раптом побачила власний кінець. Ті очі, які колись так легко зламали інших, почали шукати спасіння, але вже пізно. Її голос, що міг би звинувачувати, пролунали б лише як тонкий стогін: «Есеніє…»

Демид рухнув вперед, відчай прорізав його голос, руки схопилися за край — але прірва була безжальна до тих, хто стоїть на межі. Він не встиг. За мілісекунди було чути лише дзвін вух, ледь відчутний тріск, крик, який загубився у шурхоті води і вітру.

Але це не було видовищем. Це був тремтливий крик шоку й незворотності: кінець, до якого привела послідовність її виборів. Ніхто не радів у ту мить — навіть ті, хто сприймав її як ворога. Навіть лють в очах Босого стала якоюсь плоскою й далекою. Бо смерть, хай якою вона є, стирає дрібні підрахунки, і в її місці залишається лише порожнеча й питання: що робити з тими, хто вижив?

Емілія впала на коліна, не від болю, а від несподіваної, важкої хвилі втоми. Вона дивилася туди, де зникла сестра, і в її очах — не злорадство, не полегшення, а відчай і якась первісна провина. «Я… я не хотіла», — прошепотіла вона, але куди й кому вже говорити? Її голос губився між звуками міста.

Демид стояв мовчки, зуби стисли, щоки мокрі. У його погляді був і подив, і розпач: як можна було довести людину до краю, а потім дивитися, як вона падає? Він відчував, що всередині щось ламалося назавжди — не тільки через образи й зраду, а через ту людську ціну, яку він не хотів платити нікому. Ось тепер поняття «помста» стало порожнім: на її місці залишилася тільки смерть і наслідки.

Босий стояв убік, мовчазний, не виявляв радості. Його ненависть мала іншу форму: холодну, практичну, що тепер зіштовхнулася з фактом, що його ланцюг помсти приводить до втрат, які він не міг повернути. Його очі, що раніше горіли владною люттю, стали порожніми, як порожні мішки намірів. Навіть для нього це було уроком: контроль — ілюзія, яка розбивається швидко.

Навколо згущувався гуркіт людей. Хтось плакав — тихо, немов від страху. Хтось мало не у відчаї звинувачував: «Вона сама розпалила вогонь». А хтось стояв, притискаючи долоні до рота, не в змозі вимовити ні слова.

Емілія набрала повітря і підвелася, але її рухи були не тими, що раніше. Тепер у її очах була пустка, що виглядала як дорога до іншої людини — людини, яка втратила все, наблизившись до краю, де помста перетворюється на самознищення. Вона підходила до краю, дивлячись униз туди, де не було вже нічого, окрім темної води, яка тихо ковтала останки її сестринської присутності.

— Я не хотіла, — повторила вона, і ці слова — сумні, ламані — промовлялися скоріше для себе, ніж для інших. Вони не змили нічого. Вони тільки підкреслили: іноді слово «виправдання» не працює, коли справа доходить до наслідків.

Тиша, що впала після цього, була важчою за гнів. Вона несла у собі весь спектр людських відчуттів — провину, жаль, ненависть, порожнечу. Ніхто не святкував; лише пустка, яку неможливо вже було заповнити.

І коли поліція й люди наблизилися, і коли перші ламкі свідчення почали складати одну історію, залишився чистий, холодний факт: ланцюг зради, гордині й люті призвів до загубленого життя. Хто винен — вона чи система, котра породжувала таких людей? Відповідь була і простою, і страшенно складною: кожен учасник цього ланцюга ніс свою частину відповідальності.