Розділ 46. Рішучий крок

Вона йшла швидко, зважено — кожен крок був продуманою краплею отрути. Ніч опускалася, і місто, що вже звикло до своїх тіней, здавалося їй сценічним полотном: тут вистачило б одного її жесту — і шоу почалося б.

Есенія тримала в кишені конверт із купою дрібних купюр і телефон, забитий номерами тих, хто продає інформацію й совість. Вона не чекала, коли гнів перетвориться на план — план уже був. Вона підписувала доручення своїй ненависті дрібними буквами: «Підлість — діяти негайно».

— Вони думають, що можуть просто взяти свободу і втекти? — шепотіла вона сама собі, і в її голосі не було жалю, тільки холодне щось, що складалося з давніх образ й відчуття обкраденої долі. — Нехай заплатять за те, що сміли жити замість мене.

Конверт пішов у хід швидко: дві зустрічі, пару слів у темному барі, і хлопці, які звикли торгувати інформацією, посунулись. Вона не хотіла бруднити собі руки — ні, вона краще вплине на ланцюжок подій з вищої точки. Але коли план став очевидним і близьким — вона вирішила діяти сама. Потрібно було бачити їх — щоб відчути, як їхнє щастя дряпає їй серце.

Вона приїхала на міст за годину до того, як Демид мав вивести Емілію на ту вузьку стежку біля річки. Холод пробирав до кісток, але їй було спекотно — від того пекельного бажання спостерігати за їхньою поразкою. Звідси було видно, як вони можуть піти; тут можна було підштовхнути потрібні ноги в потрібний бік, підштовхнути нужду до помилки.

Коли вона помітила дві постаті, що наближалися вздовж берега — низькі кроки, поспіх, темні силуети — їй на мить похололо горло від задоволення. Вона вичікувала, мов мисливець.

Її план був простий і підлий: невеликий натяк — і хтось з боку дасть сигнал; одна погана картина, і за нею рушить полон серця, паніка і крик. Потім — люди Босого, що вже мають маршрут і силу, щоб зупинити втечу. Вона не думала про те, що хтось, крім неї, може постраждати; її серце не тримало ваги чужого болю.

Вона вийшла з тіні, і її силует упізнала лише одна людина — Емілія. Погляд сестри зміг би зламати когось інстинктивно, але тепер у ньому жила лише сталь.

— Стояти! — вона не крикнула, а прошепотіла з такою люттю, що навіть вітер підхопив ті слова. — Ви не пройдете.

Демид відчув рух, різко обернувшись, захищаючи Емілію своїм тілом. Їхні очі зустрілися — крихітний спалах нерозуміння, потім відразу все стало зрозумілим. Есенія стояла там, як вирок: доглянута, холодна, і в її рухах — вирішеність людини, яка вирішила зламати чужу долю, аби відчути владу.

— Есеніє, — прошепотіла Емілія, і її голос ламаючись, виявив ще більшу вразливість. — Навіщо ти це робиш?

— Ти завжди була кращою, — відповіла Есенія м’яко, і ця м’якість була кривавим ножем. — Ти мала все: любов, краще щастя, все, чого я ніколи не мала. Тепер ти відчуєш, що означає падіння.

Слова лягали важкими каменями. Демид тиснув руку сестри міцніше, його думки спалахнули практичністю — відвернути, відвести її, не дозволити їй сіятир паніку. Але Есенія не збиралася просто стояти й спостерігати — її план мав останній акт.

Вона витягла телефон і робила те, що вміла робити найкраще — кнопка, дзвінок, командне з’єднання. Ніщо не було випадковим. Через лічені хвилини з темних кутків почулись кроки — не численні, але достатні, щоб змусити їх тремтіти. Есенія підняла підборіддя з такою впевненістю, як ніби вже бачила їхню поразку, їхнє приниження.

— Це ваш кінець, — прошепотіла вона, і в її словах була і погроза, і радість.

Але саме в ту мить, коли кроки наближалися й повітря наповнилося запахом страху, вона переступила невидиму межу. Хтось вибіг із тіні — не охоронець, не її допомога, а постать, яка в останню мить перехопила її рух. Ситуація сконфліктувала: крики, шурхіт одягу, плутанина.

Есенія зробила різкий крок назад — і опора під ногами дала слабину. Металева перила мосту блиснули під її рукою, і вона відчула, як земля йде з-під ніг. На мить весь світ обірвався: в полі її зору з’явилися тільки очі Емілії, повні жаху, і Демида, що намагався вхопити її за руку.

І тоді — різкий звук, плутанина голосів, кроків, і все завершується одним миттєвим кадром: Есенія нависає над порожнечею, і в її очах — жах і нерозуміння, що саме вона зробила.