Розділ 45. Підступи, що смердять

Флешбек — десять років тому.

Маленька Емілія сиділа за столом, оточена батьківською любов’ю. Її малюнок висів на холодильнику, їй купили нову сукню, їй посміхалися.
А Есенія стояла в дверях — невидима. Завжди невидима.

«Чому вона? Чому завжди вона?»

— Есеніє, іди сюди, — покликала мати, але голос був байдужим, обов’язковим.

«Мені тринадцять. Я старша. Але мене не бачать. Я для них — тінь. А вона — їхнє сонце.»

І в ту ніч Есенія прийняла рішення: якщо не може бути коханою — буде сильною. Будь-якою ціною.

Теперішній час.

Вона стояла на даху, дивлячись униз — на дві крихітні постаті, що тікали крізь темряву. Демид і Емілія. Її губи викривила гірка усмішка.

— Дивись на неї, — прошепотіла. — Навіть у біді вона знаходить когось, хто її рятує.

Телефон у руці. Один дзвінок — і Босий дізнається, де вони.
«Я могла б промовчати. Могла б допомогти. Але чому? Чому вона заслуговує на щастя, а я — ні?»

Вона набрала номер.
— Босий? Я знаю, де твоя іграшка…

Її голос звучав спокійно, навіть майже байдужно. Але в цьому спокої — отрута. І коли дзвінок обірвався, вона відчула себе не людиною, а хижаком, що лишив кривавий слід.

Того ж вечора вона зустрілася з Босим у темному барі. Він сидів, розкинувшись на дивані, дивився на неї так, ніби бачив її наскрізь.
— Чого ти хочеш? — запитав просто.
— Гроші, — відповіла вона. — І щоб вона зрозуміла, як це — втратити все.
Босий посміхнувся.
— Ревнощі — гарне паливо.
— Це не ревнощі, — холодно відрубала Есенія. — Це справедливість.

Вона розповіла йому маршрут, схованки, слабкі місця Демида. Кожне слово — зрада. Кожна деталь — ніж у спину сестрі.

А коли вона виходила з бару, на мить зупинилася. Чи відчула каяття? Ні. Тільки порожнечу.
«Вона не знає, як це — бути мною. Тепер дізнається.»

Конверт із грошима в кишені, телефон — забитий номерами тих, хто продає совість. План був простий і точний, як формула: кілька натяків, кілька продуманих дзвінків — і пастка спрацює сама.
Вона не хотіла бруднити руки. Її зброя — маніпуляція. Її сила — інформація.

І все ж, коли все було готово, Есенія вирішила бути поруч. Побачити фінал. Побачити, як розсипається її “ідеальна” сестра.

Вона приїхала на міст за годину до того, як Демид мав вивести Емілію на вузьку стежку біля річки. Холод пробирав до кісток, але їй було гаряче від люті. Вітер рвав волосся, а вона стояла, мов тінь, готова до останнього акту вистави.

І ось — дві постаті. Вона бачить їх здалеку. Демид тримає її за руку, веде обережно, ніби боїться втратити. Її серце стискається — не від любові, від ненависті.

Вона виходить із темряви.

— Стояти, — її голос тихий, але в ньому крижаний наказ.

Демид різко обертається, прикриваючи собою Емілію. Їхні погляди зустрічаються — і він усе розуміє.

— Есеніє, — прошепотіла Емілія, крок уперед, голос тремтить. — Навіщо ти це робиш?
— Бо ти завжди мала все, — відповіла та м’яко, з крижаним усміхом. — А тепер час дізнатися, як це — втратити.

Вона натискає кнопку на телефоні — короткий сигнал, і темряву прорізають кроки. Люди Босого. Все йде за планом.
— Це ваш кінець, — шепоче вона.

Та саме в ту мить з тіні виривається хтось — сторонній, несподіваний. Крики, шум, плутанина. Есенія робить крок назад, перечіплюється через поруччя мосту, і метал блиснув під місячним світлом.

Мить — і все обривається.

В її очах — жах і нерозуміння. Вона бачить Емілію, що тягнеться до неї, і Демида, який кричить її ім’я, але руки не встигають.

Холод, темрява, падіння.
Остання думка: «Я хотіла, щоб вона страждала. А тепер страждаю я».

Есенія зникла під шум річки, лишивши після себе лише шепіт і страх.
Її помста вийшла з-під контролю, ставши тим, що пожерло її саму.
І ніч — мовчазна свідок — лише зітхнула, коли над водою розлетілися відгомони того, що колись називалося сестринством.