Розділ 44. Тиша перед бурею

Ранок повільно прорізав темряву. Сонце народжувалося нерішучими мазками, розфарбовуючи небо м’якими відтінками персикового та блідо-золотого. Повітря було холодним, пахло водою, вологим камінням і втомою — тією, яка накопичується в кістках після довгої ночі втечі.

Демид і Емілія сиділи на широкому, дещо слизькому камені на березі річки. Дихання обоє не могли вирівняти ще довго — серця билися швидко, немов продовжували бігти, хоч ноги вже зупинилися.

Емілія опустила руки в коліна, притиснувши пальці до холодної тканини джинсів. Їй хотілося заплющити очі й провалитися хоч на хвилину в нічим не затьмарений сон. Але перед очима все одно спливали тіні погоні, сипкі голоси, і жах, який вчора стискав горло так, що вона не могла говорити.

Демид сидів трохи осторонь, але так, що їхні коліна майже торкалися. Його плечі все ще були напружені, спина рівна, погляд — спрямований на горизонт, де вода зустрічалась зі світлом. Він слухав. Завжди слухав.

— Ми на мить у безпеці, — сказав він тихо, майже нерухомо. — Тільки на мить. Але я не відпущу тебе, поки не переконаюся, що ніхто не дістане нас.

Емілія повільно підняла голову.
Їй хотілося сказати, що вона не просила, щоб її рятували. Хотілося заперечити, що не хоче бути тягарем. Але слова застрягли. Бо десь всередині застигло зовсім інше:
вперше за довгий час вона відчувала себе не самою.

Тепло його присутності проривалося крізь холод ранку.

Вона ледь усміхнулася, коротко, непримітно.
— Ти серйозно думаєш, що можеш займатися моїм порятунком вічно?

Демид перевів на неї погляд. У його очах було щось глибше за просто відповідальність чи обов’язок.
— Не думаю. Я знаю.

Він простяг руку й торкнувся її пальців.
Доторк такий легкий, ніби він боявся, що вона зникне.

Тим часом, у місті…
Скляний дах бізнес-центру світився холодом.
Есенія стояла на краю, тримаючи в руках телефон, який уже кілька хвилин як погас. Але їй здавалося, що екран досі пече.

«Їх бачили разом на трасі. Він вивів її підпільним шляхом.»

Вона дивилася на фото, яке встигли переслати:
Демид тягне Емілію за руку. Тримає її так, ніби вона коштовність.
Емілія — напівобернута, ошелешена, з розтріпаним волоссям.

Найгірше було не це.

Найгірше — вираз обличчя Демида.
Обличчя чоловіка, який обрав.

У грудях Есенії щось гримнуло — не сердечний удар, а розрив.
Вона зробила вдих, але повітря не зайшло до кінця.

Вона забрала моє.
Те, що мало бути моїм.
Вона знову забрала.
Як завжди…

Кулаки Есенії зімкнулися так сильно, що нігті врізалися в шкіру.

— Ні. Ні, ти не будеш щаслива.
Голос зірвався, став шипучим, майже зміїним.
— Ти навіть не уявляєш, чого я зроблю, щоб зупинити це.

Її думки ставали різкими. Рішення народжувалися імпульсивно, небезпечно, в напівтемряві власної злості.
Вона вже не бачила межі.
І не хотіла бачити.

Есенія зробила перший крок до дверей.
Потім другий.
У її очах спалахувало щось, що нагадувало не ревнощі — а одержимість.

На березі річки Демид раптом завмер.
Він нахилив голову, ніби прислухався до далекого шуму, який було чути тільки йому.

— Вони нас шукають. Уже близько.

Емілія відчула, як у шлунку стислося холодне кільце.
— Звідки ти знаєш?

— Знаю.
У цьому слові не було сумніву.

Він повернувся до неї, простяг руку і провів пальцями по її щоці. Ледь-ледь, невпевнено, але в цьому було щось таке, що поставило світ на паузу.

— Якщо буде погано — біжи. Не озирайся.

— Ні, — сказала вона раптом. Голос зірвався, але був твердим. — Я не залишу тебе.

Він усміхнувся сумно, так, ніби знав наперед, що вона так відповість.

— Тоді тримайся. Бо все, що було — це тільки затишшя.
Погладив її щоку.
— Тиша перед бурею.

Емілія стиснула його руку своїми пальцями.
Вперше в житті вона не боялася того, що насувається.

А десь далеко…
Есенія рушила.
І з кожним кроком її рішення ставали темнішими.
Агресія — сліпішою.
Вибір — фатальнішим.

Попереду справді насувалася буря.
І ніхто не знав, кого вона забере з собою.