Розділ 43. Полювання в тіні

Темрява, густий туман і холодний вітер — все це змішалося в один тягучий клубок страху. Демид тягнув Емілію за руку, її тіло тремтіло, серце калатало шалено, і кожен крок був як на межі прірви.

— Тихо… — прошепотів він, притискаючи її до стіни покинутого складу, коли з темряви промайнув рух. — Вони близько.

Емілія затамувала подих, відчуваючи, як серце хоче вирватися з грудей. Холодний подих страху пронизував спину, а кожен звук — віддалене брязкання металу, тріск дерева — здавалося сигналом смерті.

— Ми не здамося, — промовив Демид, але голос тремтів від адреналіну. Його руки міцно тримали її, як єдину опору у світі, що раптом став смертельно небезпечним.

Вони пробиралися вузькими проходами, стрибали через сміття, ховалися за тінями. Серце Емілії билося так, наче воно виривалося з грудей, а страх змішувався з гострим відчуттям життя — кожна секунда могла бути останньою.

І раптом, серед темряви, промайнув знайомий силует. Емілія ледве встигла впізнати:
— Есенія?! — подумала вона, серце завмерло.

Сестра стояла на іншій вулиці, випадково натрапивши на них. Її очі спалахнули люттю і ненавистю. Вона миттєво зрозуміла: Демид рятує Емілію, і це її шанс відчути владу над сестрою, навіть якщо поки не може втрутитися.

Есенія зробила крок убік, але залишилася невидимою тінню, мовчки спостерігаючи. Вона не кричала, не зупиняла їх, але в її голові вже почав формуватися план, як зруйнувати їхню втечу і помститися.

Водночас Демид і Емілія продовжили свій шлях. Босий з’явився у вузькому провулку, його очі блищали люттю, а крик охоронців розірвав ніч. Емілія відчула, як холод страху і паніка огортають тіло, але поруч був Демид. Його присутність давала дивну силу — страх змішувався з рішучістю вижити, з довірою до нього, з бажанням не впасти під його владою.

— Ще трохи… — шепотіла вона, ледве чутно, на межі голосу, але серце билося шалено.

Вони кинулися через вузький прохід, ковзали по слизькій землі, впиралися в старі двері, ховалися за контейнерами. Звуки переслідування лунали все ближче, а страх змішувався з гострим відчуттям, що кожна мить — шанс на життя чи смерть.

— Тримайся! — крикнув Демид, тягнучи її вперед, і в його очах була сила, яка здавалася надлюдською. — Разом ми прорвемося!

Їхні руки міцно вплелися одне в одного, тіло тряслося від страху, але відчуття його тепла і рішучості давало дивну відвагу. Серце калатало шалено, але тепер воно билося разом з його серцем, як один ритм боротьби.

І ось вони дісталися вузької стежки, яка вела до річки. Вогні міста далеко, але свобода була відчутною. Вона впала на землю, серце шалено калатало, руки тремтіли, але поруч був він — Демид, її опора і захист.

— Ми прорвалися, — прошепотів він, і в його словах звучала перемога, але ще гостро відчувалася напруга від того, що Босий ще на сліді.

Емілія дивилася на нього, відчуваючи, як страх змішаний з адреналіном перетворюється на нову емоцію — гостру, палку, як полум’я, що тягне її до нього, навіть серед небезпеки.

І десь позаду, в тіні, стояла Есенія. Її погляд сповнений люті та планів помсти, і навіть на відстані вона ще могла впливати на їхню історію.