Розділ 41. Тиша на іншому березі

Вода річки тихо шурхотіла під ногами, віддзеркалюючи місячне світло, що пробивалося крізь хмари. Камені під ногами ковзали, холод пронизував шкіру, і кожен вдих здавався гострим, як лезо. Демид і Емілія присіли на прибережний камінь, їхні обличчя все ще були змазані пилом і брудом, руки тремтіли від холоду і адреналіну, а серця билися шалено, мов барабани у грудях.

— Ми… вижили, — прошепотіла Емілія, і голос її тремтів, але тепер це було більше від полегшення, ніж страху.

Демид відчув, як її пальці ще тремтять, і обережно взяв її руки в свої. Його дотик був теплим, реальним, і миттєво відчувалося: страх поступово відступає, але залишаються пережиті хвилини хаосу, кожна з яких залишила слід у тілі і душі.

— Тільки на мить, — промовив він тихо, — нам треба перевести подих, зрозуміти, що відбулося, оцінити наступний крок.

Вона дивилася на нього, відчуваючи, як емоційна стіна, що довгі дні захищала її від усього світу, починає танути.

— Ти… ти справді рятуєш мене, — сказала вона, ледве чутно, — і… я не знаю, як дякувати.

Демид крихітно посміхнувся, нахилився ближче, так, щоб їхні погляди зустрілися.

— Не треба слів. Тільки залишайся поруч, — промовив він, і в його очах з’явився блиск: перший проблиск довіри, перший натяк того, що між ними щось більше, ніж страх і рятунок.

Вони сиділи так кілька хвилин, мовчки, ловлячи ритм власних сердець, відчуваючи тепло одне одного. Кожен дотик рук, кожен подих — маленький, але потужний знак: вони не поодинці навіть у світі, де небезпека чатувала на кожному кроці.

Місячне світло грало на воді, створюючи мерехтливі візерунки, а ніч була одночасно тихою і тривожною. Попереду ще була довга ніч, і Босий не залишить пошуки, але зараз, хоч би на мить, вони могли відчути себе живими, відчувати одне одного, довіряти і триматися разом.

— Ти готова йти далі? — тихо запитав Демид, не відводячи погляду від її очей.

Емілія глибоко вдихнула, серце ще калатало шалено, але тепер вона відчула, що поряд є сила, яка захищає її, і рішучість, що підживлюється довірою.

— Так… разом, — відповіла вона, і в її словах прозвучала рішучість, змішана з довірою та першим теплим відчуттям близькості.

Темрява ночі все ще ховала небезпеку, але тепер вони знали одне: разом вони здатні на будь-що, навіть проти Босого, навіть всупереч страху, який ще не відступив.

Демид обережно вказав на темний лісопарк, що нависав над берегом, і вони мовчки рушили вперед. Кожен крок був обережним, але впевненим, адже тепер їхня сила — не тільки в спритності чи тиші, а у взаємній підтримці, яка робила їх непереможними.

І навіть коли ніч тягнулася довгою тінню, річка тихо шепотіла свої таємниці, і повітря було насичене ароматом сирості й землі, вони йшли вперед разом. Разом до свободи.