Розділ 40. На межі виявлення

Ніч була густою, мов чорне оксамитове покривало, що тиснуло на плечі й змушувало прислухатися до найменшого шурхоту. Кожен звук на вулиці здавався надто гучним: віддалений гавкіт собаки, падіння банку з порожньою консервою, шурхіт крихт під ногами — все відлунювало в голові, як дзвони попередження. Кожен рух тіні здавався сигналом небезпеки.

Демид тягнув Емілію за руку, їхні кроки тихі, майже непомітні, але серця билися шалено, як барабани, що лунають у грудях. Кожна мить була грою на виживання, кожен вдих — ковтком адреналіну.

— Тиха! — прошепотів він, притискаючи її до холодної цегляної стіни, коли вони обходили кут покинутого складу. — Слухай і не дихай занадто гучно.

Вона кивнула, відчуваючи, як страх і хвилювання злилися в один пульсуючий потік. Її тіло ще тремтіло від пережитого, але думки вже шукали вихід.

— Ще трохи… — промовила вона в собі, — ще кілька кроків — і свобода.

І раптом промайнув рух у тіні. Серце Емілії здригнулося, кожна клітина тіла напружилася. Босий, як жива тінь, стояв неподалік, спостерігаючи за ними, його очі холодні й пильні, розрізняли темряву так, наче ніч не існувала.

— Стояти! — крикнув він, але було вже запізно. Демид миттєво спрямував Емілію до вузької стежки, що вела до річки. Його рухи були відточені, тіло напружене, але контроль повний.

Вони бігли, тягнучи одне одного за руку, ноги ковзали по вологому ґрунту, кожна секунда була смертельною. Звуки переслідування відлунювали за спиною, збурюючи серця страхом і адреналіном.

— Ще трохи… — шепотіла Емілія, відчуваючи, як холодні руки страху і хвилювання зливаються в один пульсуючий потік.

І ось вони вже на березі річки. Вода тихо шурхотіла під ногами, відбиваючи місячне світло. Місто залишалося позаду, з його небезпекою, злим поглядом Босого і люттю охоронців. Небезпека не зникла, але на цей момент вони отримали ковток свободи.

Демид схилився до неї, вдихнув її запах — суміш страху, адреналіну і життя, що лише починалося. Його руки міцно тримали її, наче оберігаючи від будь-якого удару долі.

— Тепер ми хоч на мить у безпеці, — прошепотів він, серце ще калатало шалено.

Емілія дивилася на нього, відчуваючи, як страх поступово змішується з новою емоцією — гострою, як вогонь, що тягне її до нього навіть серед небезпеки.

— Дякую… — прошепотіла вона, і в її голосі прозвучав перший подих довіри, перший промінь надії.

Темрява нічого не приховувала, але вони знали одне: разом вони сильніші за будь-який страх. Жоден Босий ще не знав, на що вони готові за свободу, і поки вони були разом, кожен наступний крок був кроком уперед, кроком до життя.

Демид підвів погляд до місяця, що повільно з’являвся над водою. Його очі блищали рішучістю.

— Ми не зупинимося тут, — промовив він тихо, але впевнено. — Далі тільки вперед. І я не відпущу тебе.

Емілія відчула тепло його слів, і страх, який ще хвилину тому стискав груди, поступився місцем рішучості. Вона трималася за його руку сильніше, знаючи: разом вони здатні пройти через будь-яку темряву.