Розділ 39. План втечі

Вони знайшли вузьку крихітну кав’ярню на околиці міста — місце, де темрява та приглушений шум віддалених машин створювали ілюзію безпеки. Стіни були пофарбовані в бляклий бежевий, старі столики скрипіли, а запах кави та перцю заповнював простір. Емілія присіла навпроти Демида, її тіло ще тремтіло від адреналіну, але розум поступово повертався до ясності.

— Нам потрібно діяти швидко, — сказав Демид, голос низький, спокійний, але наповнений рішучістю. — Босий не забуде про себе. Кожна секунда промаху — це ризик.

Вона слухала його уважно, відчуваючи, як страх повільно змішується з новим відчуттям — довірою.

— Я… я готова, — прошепотіла вона, майже тремтячим голосом, але з рішучістю в очах. — Що нам робити?

Він витяг карту міста, її краї були потерті від часу, а дрібні лінії вузьких вулиць створювали мереживо можливостей і пасток.

— Тут ми можемо пересуватися непомітно, — пояснював він, вказуючи пальцем на темні вулички та покинуті двори. — А там, через старий склад, є вихід до річки. Ми переплинемо на інший берег, поки охоронці будуть шукати тебе.

Її серце калатало шалено, кожен рух плану здавався реальністю і одночасно — смертельним ризиком.

— І що, ми просто біжимо і сподіваємося, що він не помітить? — запитала вона, голос ледь чутно тремтів.

— Ні, — відповів Демид. — Ми робимо все правильно. Тиша, обережність, ритм. Кожен крок має сенс. Якщо будемо швидкими і розумними — він нас не спіймає.

Вона кивнула, відчуваючи, як холод страху ще обпікає тіло, але поруч із ним виникла інша сила — рішучість вижити, боротися і довіритися йому.

— Разом? — тихо запитав він, піднімаючи погляд на неї.

— Разом, — прошепотіла вона, і в цей момент їхні руки непомітно зустрілися на столі. Сила дотику була відчутна — маленький, але могутній знак того, що вони тепер не поодинці.

Зовні ніч накривала місто густим темним покривалом. Вулиці були порожні, але тіні від ламп і машин створювали дивні силуети. Вони знали: кожна секунда на вагу життя, і їхня взаємна довіра стала єдиним щитом проти Босого.

Серце калатало, адреналін утримував їхні тіла в напрузі, але план був сформований. Вони перевірили маршрут ще раз, підлаштували моменти для пауз і огляду, обговорили кроки на випадок зустрічі з охоронцями.

— Пам’ятай, — шепотів Демид, — один неправильний рух — і нас обох можуть зловити.

Емілія кивнула, відчуваючи, як страх поступово змішується з відчуттям сили. Вона була готова.

Перший крок до остаточної свободи — зроблений. І хоча темрява міста залишалася холодною та небезпечною, тепер вони знали: разом вони зможуть протистояти будь-якій загрозі.

Їхні серця билися в одному ритмі: страх, рішучість і непохитна віра в одне одного. А це було найпотужнішою зброєю, яку вони мали.