Розділ 37. Межа безпеки

Ніч накривала місто щільним темним покривалом, і лише слабке світло ліхтарів розсипалося на бруківці, немов крихітні вогники на тлі чорної безодні. Вузькі вулиці, порожні двори, закинуті сходові марші — усе одночасно було проти них і давало шанс.

Демид тягнув Емілію за руку. Її тіло тремтіло, але не відступало. Кожен крок був ризиком, кожен звук — потенційною смертю. Серце калатало так, що здавалося — його чують усі стіни міста.

— Трохи далі… — прошепотів він, відчуваючи, як страх у її очах змішується з рішучістю. Її великі очі блищали від напруження, руки трималися за його плече, немов єдина опора в хаосі, де немає правил і немає безпеки.

За ними долинали тихі, але відчутні кроки Босого.
— Вони майже нас наздоганяють! — подумала Емілія, і холодний подих страху обпік шию. Але тепер поряд був він — Демид, її рятівник, сильний і рішучий, мов стіна, за якою можна сховатися від всього світу.

Вони пробиралися вузькими проходами, стрибали через сміття, ховалися за стінами й старими контейнерами. Кожен рух був напруженим, кожна секунда могла стати останньою. Вона відчувала, як серце калатає шалено, а тіло тремтить від адреналіну, страху і водночас неймовірної енергії виживання.

— Ще трохи… — шепотів Демид, і його голос у темряві був як єдина точка опори, яка тримала її на межі між панікою і рішучістю.

Нарешті вони дісталися вузького під’їзду, що виводив на порожній двір. Вогні міста залишалися далеко, але свобода була відчутною: кожен вдих здавався ковтком повітря після довгого занурення у задушливу темряву.

Босий залишився позаду. Крики його люті відбивалися стінами, але він не міг наздогнати їх. Він бачив лише силу їхнього бажання вижити, ту енергію, що виривалася з сердець двох людей, які відмовилися здаватися.

Емілія впала на землю, руки тремтіли, серце калатало, але на губах з’явився слабкий усміх.
— Ми… вижили? — прошепотіла вона, ледве дихаючи.

Демид присів поруч, міцно тримаючи її руку.
— Так, — промовив він. — Але це лише початок. Вони ще шукатимуть. І ми повинні бути швидкими, сильними і готовими до всього.

Страх у її грудях не відступив зовсім, але поряд з ним пробивалася нова емоція — допитлива, гостра, як вогонь. Бажання боротися, вижити, йти вперед, навіть коли кожна тінь могла виявитися смертельною пасткою.

Вони піднялися, тіло ще тремтіло від адреналіну, серце билося шалено, а в повітрі відчувався запах нічного міста — вологий асфальт, пил, метал. І у цю мить вони зрозуміли: вони прорвали межу безпеки, але гра ще не закінчена. Темрява міста не відпустила їх, і кожен новий крок вимагатиме максимальної уваги, рішучості та довіри одне до одного.

Кожна тінь могла приховати небезпеку, кожен звук — попередження, а кожен вдих — шанс на нове життя. І тепер вони йшли вперед, не зупиняючись, бо інший вибір означав би смерть.