Демид стояв у своєму кабінеті, наче втиснутий у тінь, яка віддзеркалювала його тривогу. Тьмяне світло лампи падало на стіл жовтим плямистим колом і вирізало гострі риси його обличчя, підкреслюючи напружений злам брів, стиснуту щелепу, зосереджений погляд. Він давно не був просто спостерігачем — він був пружиною, затиснутою до межі.
Телефон завібрував тихо, майже несміливо, але для його серця звук був ударом грому. Вхідний був коротким. Лише кілька секунд, але за ними стояла прірва.
— Вона прорвалася… — голос його джерела ледве тримався на шепоті. Але цього було достатньо, щоб усього Демида накрило хвилею холодного жару.
На мить все завмерло. Час ніби розлився навколо нього густим сиропом. Але вже через секунду все всередині різко зрушило. Серце вдарило, потім ще раз — швидше, сильніше. Думки понеслися, немов вибухові хвилі, одна за одною: маршрути, щілини, охоронці, розклад, сигналки… і найголовніше — вона.
Емілія.
Її крихкість, її відчай, її вперта сила.
Її тіло, яке ломить від страху.
Її голос, якого він не чув уже надто довго.
І її рішучість, яка дивом ще тримала її в живих.
— Добре… — мовив він сам до себе, і це слово було радше не відповіддю, а наказом. — Жодної помилки. Жодної секунди марності.
Він почав діяти ще до того, як думка встигла оформитись. Рухи були відточеними, автоматичними — в’язниця років тренувань і досвіду.
Куртка. Кобура. Зброя. Ніж. Ліхтар. Рація. Карта. Дублікати ключів.
Дихання рівне. Пульс — ні.
Серце билося як сирена.
В уяві виникали всі варіанти розвитку подій: як вона просувається крізь тріщину. Як Босий відчуває її страх. Як охоронець обертається. Як все може обірватися в одну секунду — одним неправильним рухом.
І він не дозволить цьому статись.
Вона дійшла занадто далеко, щоб померти зараз.
Він підійшов до вікна. Вечірні тіні розповзлися містом, ніби чорнило по воді. Ліхтарі відбивалися у мокрому асфальті, перетворюючи його на дзеркальне море, повне примарних відблисків.
— Все має бути швидко, — видихнув Демид, ковзаючи пальцями по холодному металу рації.
Пальці рухалися самі — зв’язок, частота, резервна сітка. Усе було продумано раніше. Але тепер це стало особистим.
Холодний вітер прослизнув крізь прочинене вікно, торкнувся його скутих пальців. Він завмер на секунду, прислухаючись до власного серця, яке билося так, ніби намагалося прорватися з грудей.
Перед внутрішнім поглядом миготіли образи Емілії.
Її очі, наповнені страхом.
Її подих, уривчастий.
Її руки, подряпані й тремтячі.
Її спроба прорватися з темряви — тендітна, як полум’я свічки.
— Я знайду тебе, — тихо, але твердо промовив він, і це був не шепіт. Це була клятва. Гостра, як лезо ножа.
Темрява міста вже не здавалася спокійною — вона була полем битви. Повороти доріг, тіні між будівлями, шум машин — все це стало частиною шахівниці, на якій він грав проти Босого.
А Босий зараз шукав.
І його підозра росла.
І кожен його рух — небезпечний.
Вона ще не знає, що рятівник вже поруч.
Його присутність поки що невидима, але відчутна, як подих бурі, що наближається.
Страх Емілії ще стискав її серце.
Але десь поруч починало світитися щось інше.
Надія.
Ця невидима нитка з’єднувала їх — в темряві, у страху, у боротьбі.
І вона могла врятувати їй життя.
Демид глибоко вдихнув.
Повітря було холодним, насиченим дощем і тривогою.
Він відчував: хвилини зараз — це години.
А секунди — це життя.
— Тримайся, — прошепотів він, натягуючи куртку і виходячи з кабінету. Двері тихо зачинилися за ним. — Ми вже майже там.
І він рушив у ніч, де доля вирішувалась шепотом, кроками і тінями.
#580 в Сучасна проза
#3917 в Любовні романи
#1774 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 04.12.2025