Розділ 34. Прорив

Холод бетону обпік шкіру, коли вона глибоко вдихнула. Серце калатало шалено, і кожен удар здавався вибухом у грудях. Кожен подих стискав груди, змушуючи тіло тремтіти. Рука просунулася далі в щілину, пальці шукали опору, а ноги ледь торкалися холодної підлоги підвалу.

— Тепер або ніколи… — шепотіла Емілія сама собі, стискаючи зуби, відчуваючи, як страх і рішучість зливаються в єдиний порив. Її тіло стало гострим, як лезо, кожен м’яз напружений до межі.

Щілина вузька, але вона тягнулася далі, і перший промінчик світла крізь бетонну тріщину кликав її назустріч. Холод повітря, що просочувався крізь отвір, здавалося, обпікає легені, змушує рухатися швидше.

Але відчуття свободи тривало мить — за її спиною пролунав знайомий, леденячий голос:
— Стояти!

Босий різко підняв погляд, його очі блищали сірим полум’ям, а серце сповнилося люттю. Він миттєво зрозумів, що щось йде не так. Його присутність, як тягар, притискала повітря навколо, і навіть бетон підвалу здався здавленим від його люті.

Охоронці, що стояли осторонь, раптом усвідомили небезпеку і кинулися вперед, один намагаючись схопити її руку.

Серце Емілії калатало так, що здавалося, його чує весь підвал. Страх перетворився на гострий, майже фізичний біль, а адреналін огортав тіло гарячим потоком. Вона відчула, як кожен м’яз рветься, щоб пройти далі.

— Не зараз… — шепотіла вона сама собі, і з останніми зусиллями тіла пролізла крізь щілину.

Холодне повітря зовні різко вдарило в обличчя, заповнивши легені легким відчуттям свободи. Серце майже вискочило з грудей, руки обпікали бетонні краї, ноги ледве торкалися твердої землі зовні, але вона прорвалася.

Босий вдарив кулаком по підлозі, крикнув команду охоронцям, але все відбулося занадто швидко. Вона була на волі, навіть якщо тіло ще тряслося від напруження і страху.

Вона відчула одночасно і шалений страх, і нестерпне полегшення. Кожна клітинка тіла кричала про те, що вона вижила, всупереч усім шансам і смертельній небезпеці.

Босий стояв за спиною підвалу, обличчя кам’яне, очі палають люттю. Він зрозумів: контроль вислизнув. Її крихітний прорив, який здався йому майже непомітним, перетворився на втечу, і він ще не знає, чи зможе її зловити.

Емілія, дихаючи важко, відчула силу власної волі. Вона на мить закрила очі, пропускаючи крізь тіло відчуття свободи. Страх все ще тримав її в кулаках, але вона знову жива, і ця свобода — її власна перемога.