Розділ 33. Миттєва реакція

Вузька щілина відкривала крихітний промінь світла, який пульсував у темряві, ніби живий. Здавалося, він кликав її — тихо, майже невловимо, але наполегливо.
Емілія тяглася до нього, кожен сантиметр її тіла натягнутий, наче струна, готова лопнути від напруги.
Пальці шукали нову опору, лікоть прослизнув у темряву, ноги відштовхнулися від вогкої підлоги. Вона була вже майже на межі — ще трохи, і її пальці торкнуться свободи.

І саме в цю мить відчуття безпеки обірвалося.

Босий різко зупинився.
Його тіло напружилося, як у звіра, що вловив запах здобичі.
Сірі, холодні очі блиснули, мов леза під місячним світлом. Він не бачив її ще — але вже знав.
Щось не так.
Щось порушило його незламний порядок.

— Стояти! — його голос розірвав тишу, наче залп зброї.

Охоронці підскочили. Один з них інстинктивно зробив крок у бік Емілії, але Босий підняв руку.
Знак. Попередження.
Будь-який прояв самостійності — буде покараний.

Серце Емілії вискакувало з грудей. Воно билося так гучно, що їй здавалося — кожен у цьому підвалі чує його.
Вона втиснулася у щілину сильніше, холод бетону впився у шкіру, але вона не рухалася.
Не дихала.
Не існувала.

Босий підійшов ближче. Крок за кроком, повільно, обережно, як хижак, що відчуває під землею тремтіння здобичі.
Він нахилився, обличчя зупинилося в небезпечній близькості від щілини. Його тінь накрила її, перекривши навіть той крихітний промінь світла.

— Ти думала, що можеш втекти? — тихий голос обпік повітря.
Він звучав не гнівно.
Гірше — впевнено.

Емілія вдихнула — різко, боляче, наче повітря стало ножем.
М’язи тряслися, пальці ковзали по шорсткому каменю.
Ще трохи — і вона видасть себе звуком, рухом… або самим страхом.

Страх і рішучість злилися в один вибуховий пульс.
Залишитися — означало смерть.
Втекти — теж смерть, але з шансом.

І в ту саму мить, коли Босий нахилився глибше, немовби вдихаючи тепло її тіла… вона відчула:
шанс ще є.

Тріщина — вузька, майже нереальна, але вона могла пройти далі.
Навіть якщо шкіра зітреться об бетон.
Навіть якщо подих зламається всередині грудей.
Навіть якщо за кожен сантиметр доведеться заплатити кров’ю.

Босий стояв над нею, відчуваючи, що контроль вислизає.
Він був майстром страху.
Він був хижаком.
Він був тією стіною, яку ніхто ніколи не проходив.

Але вперше за весь час — він не бачив її.
Він лише відчував. І це робило його небезпечнішим… але давало їй шанс.

Темрява підвалу перестала бути прихистком.
Вона стала полем битви, де кожен подих — вирок.
Кожна секунда — гра зі смертю.

І Емілія була готова грати.
Готова рватися вперед, навіть якщо лише мить відділяє її від поразки.

Свобода була поруч.
Надто близько, щоб зупинитися.
Надто небезпечно, щоб повірити.