Розділ 32. На межі відкриття

Вузька щілина здавалася одночасно крихітною і нескінченною, мов розірваний шов між двома світами. Емілія просувалася далі, сантиметр за сантиметром. Її рухи були повільними, виснажливо повільними — ніби час розтягувався разом із її тілом. Це був танець виживання, у якому кожен неправильний крок міг стати останнім.

Серце билося так гучно, що вона б присягнула — стукіт чути навіть у бетонних стінах. Руки тремтіли від напруги, ноги своєю чергою погрожували здатися, але вона стискала зуби. Втома заливала м’язи пекучим болем, та повернення назад вже не існувало. Там, позаду, був лише страх. Попереду — шанс, хоч і крихітний.

Під підлогою щось тихо шаруділо, і цей звук різав вуха, наче чужі кроки торкалися її власної шкіри. Запах сирості впивався в ніздрі разом із запахом металу, пилу та людського поту. Повітря в тріщині було густим, затхлим, як у пастці. Вона робила лише короткі ривки подихів — щоб не видавати себе.

Поряд, буквально за стіною, охоронець рухався неспокійно. Його черевики скрипіли по старих дошках, і кожен скрип здавався грімом. Ще трохи — і він нахилиться нижче. Ще трохи — і її помітять.

Емілія затримала подих.

І саме в цей момент з’явився він.

Босий.

Його кроки були беззвучними — хижацькими. Рухи — точними і повільними, як у тварини, що відчуває запах пораненої здобичі. Він зупинився буквально в метрі від щілини, і повітря загусло, випалюючи груди.

— Хто тут? — його голос пролунав тихо, рівно, лезом холодної сталі. І тиша ніби розійшлася хвилями, торкнувшись кожного кута підвалу.

Емілія стиснула пальці так сильно, що нігті впилися у шкіру. Рука торкнулася металу, шершавого і холодного. Її думки летіли хаотично:

«Серце… перестань. Тихіше. Ще тихіше…»

Охоронець здригнувся. Його погляд ковзнув по стіні, затримався… ще трішки — і він побачить… Але Босий підняв руку, зупинивши його.

Він нахилив голову, прислухаючись. Очі блищали, мов у хижака, який точно знає — здобич десь поряд, але ще не бачить її.

Емілія завмерла, перетворившись на частину стіни. Її серце билося так сильно, що вона чекала — ще мить, і він почує.

Холод пробіг уздовж хребта, коли Босий повільно провів пальцями по стіні, всього у кількох сантиметрах від щілини. Його подих був тихим, але вона його чула, відчувала шкірою. Страх обвився навколо горла, стискаючи.

Але саме тоді вона відчула щось інше. Невеличку нерівність у стіні. Крихітний простір, який міг стати її порятунком.

«Є шанс», — промайнуло в голові.
Маленький. Нестійкий. Але справжній.

Вона почала просувати руку глибше у щілину. Тіло розтягнулося до межі, кожен м’яз вигоряв від напруги. Подих став уривчастим, але контрольованим. Біль у грудях був гострим, та вона рухалась.

І раптом — Босий різко підняв голову. Наче відчув.

Емілія застигла. Холодний піт укрив спину.

Босий зробив крок у її бік… ще один…

Та раптом зупинився. Його брови злегка сіпнулися — він вловив щось, але не зміг визначити. Лише повільно провів поглядом по підлозі, немов слідкуючи за запахом її страху.

Потім розвернувся і пішов далі, хоча кожен його крок залишав після себе невидимий тиск на її груди — нагадування, що небезпека поруч.

Емілія видихнула, але настільки тихо, що навіть сама ледь почула. Її руки тряслися, ноги майже не слухалися. Та вона рухалася.

«Вижити. Це — все. І я візьму цей шанс, навіть якщо він тонший за лезо», — шепотіла вона подумки.

Темрява підвалу тиснула, небезпека кипіла навколо, кожен звук міг стати смертельним. Але кожен сантиметр, що вона долала у вузькій тріщині, наближав її до чогось значно сильнішого за страх — до свободи.

Вперше за багато днів вона відчула, що її воля сильніша за морок.
Її тіло стало гострим, мов клинок. Розум — холодним і ясним.

І вона знала:
Свобода не приходить сама.
Її треба відібрати. Вирвати з зубів темряви.
І вона це зробить.