Розділ 31. Перший крок

Вона зробила маленький рух.
Ледь відчутний. Ледь помітний.
Але для неї — це був перший справжній виклик смерті.

Її рука повільно, майже непомітно, просунулася глибше в щілину між бетонними плитами.
Пальці, тремтячі від холоду, голоду й виснаження, ковзали по шорсткій поверхні, шукаючи опору.
Шукали шанс.
Шукали життя.

Металевий присмак крові давно вже стояв у роті — тріщини на губах не встигали загоюватися.
Тіло було напнуто, мов струна перед тим, як луснути.
М’язи горіли, дихання рвалося, а серце так гучно калатало, що вона боялася: його чутно всьому приміщенню.

Будь-який звук тут здавався вибухом.
Будь-яка тінь — хижаком.
Будь-який подих — ризиком.

У кутку, де лампа мигала холодним світлом, стояв охоронець.
Той самий молодий хлопець, чиї очі іноді мимоволі зупинялися на ній — не з жорстокості, а з того рідкісного жалю, який він уже боявся показувати.
У ньому ще жевріло щось людське.
Крихітна жаринка.

Він ковтнув повітря, нахилився трохи вперед і ледве чутно прошепотів, не підводячи погляду:

— Вона…

Але закінчити він не встиг.

Босий повернувся різко.
Наче хижак, що вловив запах крові.

Його тінь ковзнула по стіні, спотворена миготінням лампи.
Голос, коли він заговорив, був тихим, беземоційним — і від цього ще холоднішим:

— Що ти там шепочеш?

Охоронець смикнувся назад.
Ледь-ледь — але достатньо, щоб підписати собі вирок.

Босий рухався майже нечутно, мов туман, що вміє вбивати.
Він зупинився перед хлопцем і нахилив голову набік, уважно розглядаючи його, як розглядають іграшку, яка щойно зламалась.

— Ти забув правила, — промовив він так спокійно, що це шматувало нерви більше за крик.

Рука Босого злетіла — плавно, легко — і на очах Емілії охоронець приріс до підлоги.
Страх прибив його до місця.
Він уже не дихав — тільки кліпав часто, дрібно, як пташеня, загнане в кут.

Емілія судомно затримала подих.
Пальці вп’ялися в бетон так сильно, ніби хотіли стати частиною стіни.
Будь-який рух, будь-який подих — і вона стане наступною.

Босий торкнувся хлопця двома пальцями за підборіддя, піднімаючи його голову.
У голосі з’явилась майже ніжність — але така, що хотілося кричати:

— Навчайтеся.
Тут жодна спроба підтримати когось не лишається без наслідків.

Він посміхнувся.
Це була посмішка людини, яка знає: у неї в руках твоє життя, і їй подобається це відчуття.

У наступну секунду тиша розірвалась.
Удар.
Хрип.
Короткий крик, який обірвався так швидко, ніби його забрали зі світу разом із диханням хлопця.

Тіло впало на бетон із тупим стуком.
Емілія здригнулася так сильно, що біль прострілив спину.

Ця смерть не була уроком.
Вона була попередженням.

Світ звузився до тонкої, майже невидимої тріщини перед нею.
Тільки вона.
Тільки холод бетону.
Тільки вузька щілина, що стала її єдиним шляхом — або пасткою.

Емілія сиділа в темряві й вперше по-справжньому відчула не лише страх — а й вагу відповідальності.
Бо кожен її рух тут міг коштувати чиїхось життів.
Навіть тих, хто хоч на мить зберіг у собі людяність.

Втеча — можлива.
Вона вже знала це.

Але ціною може стати життя будь-кого, хто хоч раз подивиться на неї не так.

Вона повільно, дуже повільно повернула пальці до тріщини.
Серце билося вже не так скажено — не тому, що страх зник, а тому, що вона почала приймати його.
Як частину себе.
Як пальне, яке рухає вперед.
Як зброю.

Цей маленький рух був її першим кроком.
Першим кроком у темряву.
Першим кроком до волі — або до загибелі.

Але вона знала:
жити означає рухатися.
Навіть тоді, коли смерть стоїть за спиною.