Розділ 30. Підозра Босого

Босий стояв біля входу до підвалу, мов тінь, що згустилася в людську форму. Обличчя — нерухоме. Лінії щелепи — жорсткі. Але очі… очі блищали тим зловісним холодом, який бачили тільки ті, хто стояв на межі життя і смерті.

Він повільно пройшов підвальним коридором, кожен крок лунав сухо, рівно, з тією владністю, яка змушувала навіть повітря завмирати.

Щось його непокоїло. Невидима нитка всередині нього тягнулася до центру кімнати, де сиділа Емілія.

— Куди вона дивиться? — рикнув він. Його голос розрізав тишу, мов ніж різав шкіру.

Охоронці здригнулися. Один із них поставився байдуже, але в його очах блиснув той самий сумнів, якого Босий не терпів.

Босий насупився.

— Ви думаєте, я сліпий? — сказав тихо, але страшніше, ніж якби кричав. — Ви думаєте, я не бачу, коли людина щось задумує?

Він наблизився до Емілії повільно, майже урочисто. Його черевики ковзали по цементу так тихо, що здавалося — він не йде, а з’являється, мов нова тінь.

Емілія не піднімала очей. Не могла. Її серце билося так голосно, що вона була впевнена: Босий чує кожен його удар.

Вона трохи змістила руку, ледь-ледь торкнувшись тріщини за спиною. Від холоду бетону пальці скувало, але це було краще, ніж паніка, яка готова була вирватися назовні.

Босий нахилив голову убік, як хижак, який відчув слід.

— Чую її серцебиття. — Його голос став глухим, майже неживим. — Це не звук людини, яка змирилася. Це звук того, хто бореться.

Охоронці, які стояли біля стін, завмерли. Двоє з них ледь зрушили погляди, обмінюючись швидким, тривожним розумінням: якщо господар відчує брехню — смерть чекає їх, не її.

Босий підійшов ще ближче. На мить він зупинився навпроти неї, і Емілія відчула, як його подих торкнувся її волосся.

— Ти щось задумала? — тихо спитав він.

Слова увійшли в її свідомість, як цвяхи.

Тіло Емілії ввійшло у стан, схожий на шок. Вона не могла рухатися. Не могла шуміти. Кожен нерв її тіла кричав, але вона придушила цей крик до нульового звуку.

Тріщина була поруч. Вона відчувала її пальцями, навіть не повертаючи голови. Це було єдине, що не давало їй втратити свідомість.

Ще один рух — і Босий побачить.

Ще один рух — і вона не зробить нічого ніколи.

Босий нахилився, вдихнув, ніби ловив запах її страху.

— Ти напружена. Не бреши мені.

Він простягнув руку… і зупинився за кілька сантиметрів від її обличчя.

Емілія відчула, як її серце пропустило удар.

— Пильнуйте її, — кинув він охоронцям, ніби відрізав фразою повітря. — Тут щось не так. Я це відчуваю.

Він розвернувся повільно, демонструючи, що його думки все ще залишаються тут, у темряві цього підвалу. І те, що він не діє зараз — зовсім не означає, що він не повернеться у найближчу секунду.

Емілія відчула, як ноги підкошуються в середині — не зовні. Вона не могла дозволити собі навіть здригнутися.

Час танув. Його майже не залишилося.

Вона знала: Босий тепер насторожений. Один невірний рух — і надія захлопнеться, як пастка.

Гра перейшла в наступну фазу.

У фазу, де вона мусить діяти не просто тихо.

Вона мусить діяти ідеально.

Привіт усім читачам, що завітали на мою сторінку! Підписуйтесь на автора щоб не загубити якщо Вам цікаво читати, ставте зірочки Вам не важко мені приємно і підносить рейтинг. 

P.s. В мене ще багато цікавих ідей...