Розділ 29. Майже помічена

Емілія знову повернулася до тріщини — тієї самої крихітної шпарини, що стала для неї більше ніж дефектом у бетоні. Це була межа. Можливість. Протест проти темряви, яка намагалася поглинути її.

Пальці доторкнулися до холодної стіни. Поверхня була шорсткою, часто подряпаною часом, але саме це давало їй шанс. Серце билося швидко, глухо, так сильно, що вона боялася: його почують усі, навіть камені під ногами.

Тіло тремтіло не лише від холоду — від рішучості, яка обпікала зсередини.

Вона просунула руку глибше. Пальці ледь ковзнули між шипами бетону. Інша рука торкнулася підлоги, вимагаючи тиші. Нога знайшла мікроскопічну опору, і м’язи натягнулися, мов струни.

У цю мить хтось зробив крок збоку.

Охоронець.

Звук був тихий, але для неї — грім. Вона застигла, перетворившись на статую живого страху.

Він зупинився за кілька метрів. Його погляд ковзнув по її фігурі. Косий, хижий, неочікувано уважний. Від цього погляду на шкірі виступив холодний піт, а кожен нерв заволав про небезпеку.

Емілія намагалася дихати настільки тихо, що навіть повітря здавалося густим від напруги.

Погляд охоронця темнів, звужувався — він щось унюхав. Щось відчув. Можливо, її намір. Можливо, її страх.

Або її відчай.

Його пальці нервово сіпнулися на ремені. Тінь від його фігури повзла по підлозі до неї, немов попереджала: "Буде гірше."

І саме в цю секунду вона зробила вибір.

Не тікати — рухатися вперед.

Повільно, ледве помітно вона підняла руку вище, ще сильніше тиснучи себе в тріщину. Це могло виглядати, як випадковий рух полонянки, яка просто шукає опори… або як спроба прорватися.

Вона відчула, як охоронець напружився. Його дихання стало глибшим. Він нахилив голову, придивляючись, ніби намагаючись зрозуміти — що саме вона робить.

Ще одна секунда тиші — і він би закричав. Покликав би Босого. Кінець. Її кінець.

Але він… не зробив цього.

Він лише відступив на півкроку. Сумнів промайнув у його очах. Ледве помітна тінь людяності — чи цікавості — мигнула в його зіницях.

Це була перемога. Крихітна. Хитка. Але вона відчула її всім тілом.

Емілія ледь просунулася далі — буквально на кілька сантиметрів. Але ці сантиметри відчулися, як метр, як вічність, як крок із безодні.

Вона відчула, як у грудях б’ється не лише страх, а ще й щось інше.

Надія.

Вона ковтнула повітря, майже не дихаючи, і повільно, приховано підсунула тіло ближче до шпарини, точно знаючи: тепер вона стоїть на межі.

Межі між підвалом, де кожен подих — загроза, і світом, де, можливо, її хтось чекає.

Межі між смертю і першим промінчиком свободи.