Розділ 28. Крихітна шпарина

Сидячи на холодній бетонній підлозі, Емілія раптом усвідомила, що її слух загострився настільки, що тіло почало реагувати на найменші звуки само по собі — без участі розуму.

Крап… крап… крап — вода зі стелі врізалася в калюжу біля стіни.
Шурх — один із охоронців змінив положення, переклав автомат із руки в руку.
Тихий подзвін металевої пряжки — ремінь іншого зачепився за щось, коли він повернувся.

Усе це було не просто шумом. Це був ритм виживання, за яким вона вчилася орієнтуватися, як сліпа у темряві.

Погляд Емілії зачепився за щось у тіні біля вентиляційної шахти. Маленька темна лінія. Спочатку вона подумала, що це трюк мозку, виснаженого страхом і холодом, але коли вона, не зраджуючи себе різким рухом, обережно підповзла ближче й провела пальцями по стіні — шкіра відчула… порожність.

Тріщина.
Справжня.
Жива.
Глибока.

Якщо просунути руку… а може, і ногу… а якщо довести її далі? Якщо натиснути певним чином? Якщо камінь піддасться?

Серце різко стукнуло — так гучно, що вона здригнулася. Здалося, що підвал почув її думку.

Це може бути шансом. Першим. Єдиним.
І — водночас — найнебезпечнішим.

Страх одразу зім’яв груди, як залізна рука.
Тріщина означала свободу.
Але свобода тут означала смерть, якщо зробити хоч одну річ неправильно.

Босий міг зайти будь-якої миті.
Охоронці — не спали і не пом’якшували уваги.

Вона стиснула кулаки так сильно, що нігті впилися в шкіру.

— Треба пам’ятати правила, — шепнула собі, відчуваючи, як голос зривається, але не виходить за межі подиху. — Жодного різкого руху. Жодного звуку. Думати. Не панікувати.

Її погляд перехопив рух з іншого кінця підвалу. Один із охоронців — той самий, молодший, котрий раніше дивився на неї якось занадто довго, наче намагаючись згадати, що таке людяність, — підвів голову. Його очі ковзнули по ній, не надто грубо, не надто голодно… майже жалісливо. Майже.

І від цього в Емілії підкотився новий спазм страху.

Бо жалість тут убиває так само швидко, як і лють.
Його погляд був небезпечний.
Навіть якщо в ньому жевріло щось людське — це лише робило його ближчим до провини.

А Босий був неподалік.
Він завжди був неподалік.

Емілія знову повернулася до тріщини. Її подих став нерівним — не від слабкості, а від напруги, що росла всередині. Пальці торкнулися холодного бетону. Тріщина була вузькою, але глибокою. Всередині — порожнина. Ніби колись хтось робив ремонт і не завершив… або щось там розсипалося саме по собі.

Вона обережно просунула руку всередину.
Холод кусав шкіру, камінь шкріб пальці, але вона відчувала… простір. Не просто щілину, а невеликий хід між бетонними шарами.

Серце почало битися швидше.
Так швидко, що кожен удар здавався їй звуком.
Звуком, який почує навіть Босий.

Страх і рішучість переплелися в ній так тісно, що їх уже неможливо було розділити.

Вона не знала, чи вдасться втекти.
Не знала, чи не зламається бетон.
Чи не застрягне рука.
Чи не почують.
Чи не побачать.

Але вона знала одне:

У цій крихітній шпарині вперше з'явилась іскра свободи.
І коли свобода з’являється вперше — вона змінює людину.

Її тіло стало гострим, як лезо.
Мозок — холодним і точним.
Воля — твердою.

Вона вперше відчула, що може не лише виживати.
Вона може боротися.

Навіть якщо її боротьба починається з крихітної шпарини у бетоні.