Втеча від свободи

Розділ 27. Кара за слабкість

Вода ковзнула по горлу Емілії, холодна, майже крижана, мов останній ковток перед прірвою. Вона сиділа нерухомо на бетонній підлозі, спиною до стіни, і здавалося, що її тіло стало частиною підвалу — такого ж сирого, темного й пропахлого страхом.

Повітря тут не рухалося. Воно стояло, важке, як густий туман, просочене запахом металу, старого мастила й давно втраченої надії. Кожен подих болів. Кожен ковток здавався краденим.

Хтось у кутку переступив ногами. Ледь чутно — але в цій тиші будь-який звук відлунював загрозою.

Босий стояв біля столу, повернувшись боком, наче спостерігав за нею й нею не дивлячись. Його постать кидала довгу чорну тінь на стіну — нерухому, як сама смерть. Він не поспішав, ніколи не поспішав. Йому не було для чого.

Один із охоронців — молодий, з тонкими пальцями, які видавали, що він не народжений для цього бруду — стояв поруч, не зводячи очей в підлогу. У юнака трусилися руки. Вони не слухалися його, видаючи все, чого той так намагався приховати: страх, сумнів, людяність.
Те, що тут прирівнювалося до злочину.

— Начальник… — пробував він почати, але голос зірвався на першому ж звуці. — Я просто…

Босий повільно повернув голову. Його погляд був холодніший за бетон, гостріший за ніж, без жодної тіні емоції.

— Що значить «але»? — його голос був твердим шепотом, від якого мороз пробігав по шкірі.

Підвал ніби став ще тіснішим.

Охоронець ковтнув повітря, як рибина на березі.
— Я думав… може… їй… потрібна вода… ну… вона—

Бах.

Кулак Босого вдарив по металевому столу з такою силою, що той здригнувся.
Глухий звук пройшовся по підвалу, відбившись луною. Емілія злякалась так сильно, що випустила з рук пластиковий стаканчик. Він покотився по підлозі, але ніхто навіть не глянув на нього.

Босий зробив один крок уперед.
Потім другий.
Його кроки були повільними, але від кожного з них хотілось відсунутись назад, до самої стіни, щоби зникнути в ній.

— Ти думав? — тихо повторив він.

Тиша після цього була густою, як смола.

— Тут, — продовжив Босий, — думки не твої. Ні жалість. Ні ініціатива. Нічого, що виходить за межі того, що я дозволив.

Юнак тремтів. Емілія теж. Але вона робила це без звуку — навчилась.

Босий наблизився впритул. Між ними залишилося кілька сантиметрів. Так близько, що охоронець мимоволі затримав подих.

— Слабкість, — прошепотів Босий так тихо, ніби вимовляв молитву.
— — це зараза. Вона передається. Один подумає — другий пожаліє — третій зрадить. А я це не терплю. Ніколи.

Емілія відчула, як її пальці мимоволі впиваються в підлогу.

Босий нахилив голову, дослухаючись до чогось лише йому чутного.

— Ти показав слабкість. А тепер побач, що вона з тобою зробить.

І сталося це швидко — надто швидко, щоб тіло встигло зрозуміти.
Рух руки — різкий, точний, без жодних емоцій.
Глухий удар.
Зламане хрипіння.
Тіло охоронця обм’якло й впало на бетон, ніби лялька з обірваними нитками.

Не було ні крику, ні боротьби — лише жалюгідний звук останнього подиху.

Емілія завмерла. Її очі широко розкрилися, зіниці розширились від жаху.
Вона відчула, як у горло підступає паніка, але душила її всередині — бо будь-який звук міг бути наступним вироком.

Серце калатало так, що здавалося, Босий теж його почує.

Тут навіть людяність убиває.
Навіть погляд.
Навіть ковток води.

Босий нахилився над тілом, взяв молодого за підборіддя і з холодною байдужістю відкинув голову, ніби перевіряючи, чи остаточно зламалося життя.

Потім він повільно, гранично спокійно, підняв очі на Емілію.

Їхні погляди зійшлись.

І саме тоді в ній народилось те, чого вона не чекала від себе.

Якщо вона хоче жити — вона має стати іншою.
Гострішою.
Твердою.
Жорсткою.

Страх прожирав її тіло, але під ним пробивалося щось інше, тонке, але міцне, як стальний дріт.

Рішучість.

Їй не можна більше бути тією, ким вона була.
Не тут.
Не з ним.

Жодної довіри.
Жодного пориву співчуття.
Жодної помилки.

Вона опустила погляд і зробила вдих — повільний, рівний, не видаючи жодного звуку.