Розділ 23. Кара

Коридор ніби стискався навколо Емілії. Після голосів охоронців у повітрі залишилася напруга, як після грози — електрика, що приковує до місця. Вона не сміла піднімати голову, але відчувала їхні погляди — гострі, голодні, без сорому.

Раптом у дверях з’явилася постать, від якої повітря наче запаморочилося. Босий стояв нерухомо, мов кам’яна скульптура, і лише очі у нього не були кам’яними — в них пульсував холодний вогонь. Він подивився на Емілію, потім на чоловіків біля дверей. Його обличчя не викривалося — лише тихе, смертельне очікування.

— Хто дозволяв собі проявляти інтерес? — запитав він тихо, і його голос, немов кулю, було чути у всьому приміщенні.

Перший охоронець, Гринь, сміливо посміхнувся, якомусь мізерному сарказму в голосі:
— Начальник сказав не чіпати, та що з того? Така лялечка — не гріх подивитись.

Босий крокнув уперед на декілька кроків. Ні поспіху, ні спалаху люті — лише холодна впевненість. Він дивився на нього так, ніби читав найпотаємніше. І в тиші, що утворилася, Гринь зрозумів, що вже не може відкотитися назад.

— Ти забагато дозволяєш собі, — прошепотів Босий. Одне слово — і в ньому було вирок.

Рух був миттєвим. Один постріл — сухий, блискавичний звук, що зламав повітря. Чоловік упав, як гілка з дерева, безвиразно, без руху. Ніхто не встиг закричати. Ніхто не встиг щось зробити.

Емілія відчула, як світ звузився до цього одного образу: чоловік на підлозі, погаслий. Серце застогнало, у голові — дзвін. Вона не бачила подробиць, не бачила крові, не бачила жодного театру — була лише абсолютна тиша, яка здавалася голоснішою за будь-який крик.

Босий повернувся до тієї частини, де сиділа вона. Його кроки були повільні, виміряні. Він підійшов, нахилив голову так, щоб їхні погляди зустрілися. Ні співчуття, ні жалю — тільки холодна рішучість.

— Хочеш знати, для чого я це зробив? — запитав він тихо. — Щоб ти знала межу. Щоб ти зрозуміла: тут кожен дихає за рахунок дозволу—моєї волі. Один неправильний рух — і життя припиняється. Ти чуєш мене? Ти можеш загубити все — у ту ж мить.

Емілія відчула, як під горлом у неї застукотіло відчуття невідворотності. Її щелепа зімкнулася, очі наповнилися сльозою, але вона стримала її, бо знала — сльоза буде показником слабкості тут. Натомість у грудях спливла інша емоція: гострий, холодний страх — такий, який не відпускає.

Навколо знову запанувала тиша. Інші охоронці відступили на крок, мов під ковпаком влади. Хтось невпевнено затягнув ремінь ременя, інший відвернувся. Ніхто не сміявся, ніхто не жартував.

Босий ще раз глянув на Емілію, ніби читаючи у ній, шукаючи залишки бунту чи відчаю.
— Ти лишаєшся живою, — промовив він повільно. — Але пам’ятай: кожна мить може стати останньою. І якщо хтось ще раз дозволить собі переходити межу — я покажу, що слово «покарання» тут не порожній звук.

Він відвернувся і пішов, залишивши за собою важкий відблиск влади. Двері за ним грюкнули, і коридор опустився у власну, холодну тишу.

Емілія сиділа, притиснувши руки до себе, і дивилася в темряву. Тепер вона знала точно: її життя може бути зірвано в один момент, і ніхто не відповість за це, крім тих, хто має силу. І в цій правді була не лише жах — була й незвична ясність: кожен її вибір тепер мав наслідки, кожен рух — вагу виживання.

Вона не плакала. Вона не кричала. Вона слухала, як б’ється серце — своє та того, що залишилося позаду — і намагалася запам’ятати звук. Бо тепер він був її віпливим орієнтиром у світі, де вартість життя вираховувалася холодною формулою контролю і страху.