Розділ 22. Сирість, тиша і час — розширена версія

Вона вже не знала, скільки часу минуло — години, дні чи ціла вічність. У підвалі не було жодного вікна, лише вузька щілина під дверима, крізь яку просочувався тьмяний, майже примарний відблиск світла. Волога стікала по шершавих стінах, часом звучала тиха крапля, що падала у воду — і кожен звук зливався в єдину мелодію безконечного очікування. Повітря тут було густе, сперте, ніби важке від чужих страхів, що жили тут до неї.

Тиша лякала більше, ніж крики.
Бо іноді тиша означала, що щось чекає.

Вона сиділа, згорнувшись, обхопивши руками коліна. Пальці були холодні, сухі, потріскані. Дихала повільно — не через заспокоєння, а через економію сил. Голова боліла, у горлі пекло, і часом здавалося, ніби сам підвал стискає її з усіх боків, стираючи межу між тілом і темрявою.

Раптом двері різко скрипнули. Світло з коридору обпекло очі, і в отворі вирізався силует.

— Гей, пташко… — хриплий голос з розтягнутими, масними інтонаціями. — Живеш?

Емілія мовчала. Її погляд, хоч і затуманений, вже звик до темряви, тож вона чітко бачила кремезного чоловіка, що стояв у дверях. Він посміхався — тією холодною, тваринною гримасою, яка не мала нічого спільного з людським теплом. Усмішка, від якої хотілося не кричати — а просто зникнути.

Другий, нижчий, наблизився, тримаючи цигарку зубами. Він затягнувся глибоко, і дим повільно поповз у підвал. Коли він дістався до Емілії, вона мимоволі кашлянула — тихо, але звук відбився від стін, мов відлуння.

— Начальник сказав, щоб тебе не чіпали, — кинув нижчий, наче виправдовуючись і перед собою, і перед нею.

— А що, якщо він не дізнається? — кремезний знизав плечима, підморгнув, немов пропонуючи їй якусь гидку гру. — Така лялечка… шкода добру пропадати.

Її серце різко стислося. Вона відчула, як страх ковзає вздовж хребта, холодно, липко, наче змова.

Не показуй страху.
Не рухайся.
Не дихай голосно.

— Ей, — перший зробив крок уперед. Його черевики хлюпнули в калюжі. — Ти що, глуха? Може, перевіримо, чи справді така тиха?

Другий кинув на нього косий погляд — у ньому не було співчуття, лише тваринний страх перед своїм начальником.

— Не дурій, Гринь. Якщо Босий дізнається — з тебе самого шкуру здере.

— Та він і так мене ненавидить, — буркнув той, але все ж зупинився. Його очі хижо ковзнули по ній, ніби оцінюючи, скільки вона “варта”. — Хоч би не така гарна була… Легше б було забути.

Його слова вдарили сильніше, ніж удар.
Приниження робило їх не менш небезпечними.

Двері нарешті зачинилися з різким металевим гуркотом, і тиша знову впала на неї, мов важка, мокра ковдра, просочена чужими руками.

Емілія втупилася у темряву.
Серце билося, як загнане пташеня.
У голові пульсували їхні голоси.

Вона стиснула кулаки так сильно, що нігті врізалися в долоні. Біль допоміг не розчинитися в паніці. Хотілося кричати, бігти, вдарити, щось зробити — але вона знала: будь-який звук знову приверне увагу. Їхню.

Тому вона прошепотіла лише сама до себе, так тихо, що це радше була думка, ніж звук:

— Я не зламаюсь. Не зараз. Не тут.

Над головою пролунав легкий стук — хтось пройшов коридором. Вона завмерла. Важкі, рівні, владні кроки… їх не сплутати. Вона вже знала цей ритм — кроки Босого.
І вперше зловила себе на тому, що… чекає його.

Бо навіть його гнів здавався менш страшним, ніж похмурі погляди тих, хто стояв біля дверей.

Її страх стискався в щось інше — тонку, тремтливу нитку рішучості, що натягувалася до болю. Ще трохи — і або вона зламається, або знайде спосіб вижити. Вибратись. Втекти.

Десь глибоко в грудях стискалася інша думка — тепла, болюча, життєва.

Демид… якщо ти десь там… знайди мене.
Я тримаюся. Поки що тримаюся.