Розділ 21. Підготовка до продажу

Сирий повітряний запах підвалу в'ївся в ніздрі Емілії, змішуючись із холодом і страхом. Вона сиділа на бетонній плиті, коліна притиснуті до грудей, і відчувала, як тіло тремтить від напруження, а серце б'ється шалено.

Минуло кілька днів з моменту її викрадення. Або тижні? Вона вже не могла сказати напевно. Час у цьому підвалі втратив значення — були тільки моменти страху та короткі проміжки забуття, коли виснажене тіло провалювалося у важкий сон.

Їй давали їжу — мало, але достатньо, щоб вижити. Воду — з іржавого крана у кутку. Іноді приходили охоронці, перевіряли, чи вона жива. Дивилися на неї, як на річ. Обговорювали між собою, скільки вона може коштувати.

А сьогодні прийшов Босий.

Кроки у коридорі попередили про його появу — важкі, впевнені, владні. Емілія інстинктивно притиснулася до стіни, намагаючись стати менш помітною.

Двері з металевим лязгом відчинилися. Світло ліхтаря вдарило в очі, і вона примружилася, піднімаючи руку для захисту.

— Ти розумієш, — голос Босого різав повітря, спокійний і холодний, — що тепер твоє життя належить не тобі?

Він увійшов до камери, заповнюючи простір своєю присутністю. Високий, широкоплечий, з обличчям, що не виражало жодних емоцій. Тільки холодний розрахунок.

— Ти — товар, Емілія. Нічого більше. Твоя вартість визначається тим, скільки хтось готовий за тебе заплатити.

Вона хотіла кричати, плакати, втекти — але розум розумів, що зараз навіть найменший рух може лише погіршити ситуацію. Паніка змішувалася з відчаєм і холодним страхом, який проникав до кісток.

Босий підійшов ближче, присів навпочіпки перед нею, дивлячись прямо в очі. Його погляд пронизував наскрізь.

— Я можу продати тебе у багато місць, — тихо, майже задумливо, сказав він. — Є люди, які платять за таких, як ти. Молодих, красивих, ще не зламаних остаточно. Хтось купить тебе для роботи в борделі. Хтось — для приватного користування. Хтось — просто тому, що може.

Емілія затримала подих. Її тіло застигло від жаху. Це було реально. Це дійсно станеться.

— Але є одна проблема, — продовжив він, випрямляючись. — Ти занадто свіжа. Занадто налякана. Треба тебе трохи... підготувати. Навчити, як поводитися. Як не чинити опір. Як бути слухняною.

Він обійшов її, і вона відчула, як його погляд ковзає по її тілу — оцінюючий, холодний, позбавлений будь-якої людяності.

— Наступні кілька днів будуть важкими, — сказав він просто. — Мої люди навчать тебе правилам. А потім буде аукціон. І тоді ти дізнаєшся, хто твій новий господар.

Вона відчула, як холод і сирість проникають до кісток. Паніка зростала, загрожуючи поглинути розум повністю. Але разом з нею пробуджувалася щось інше — крихітна, тендітна іскра опору. Вона не може здатися. Не може дозволити цьому статися.

— Я... — тихо почала вона, але голос зірвався.

Босий підняв руку, зупиняючи її.

— Не марнуй дихання. Твої слова нічого не змінять. Ти вже тут. І єдине, що тобі залишається — прийняти це.

Він повернувся до дверей, зупинився на порозі.

— Завтра починається підготовка. Рекомендую слухатися. Ті, хто чинить опір, рідко виживають. А якщо виживають — продаються набагато дешевше.

Двері зачинилися з металевим лязгом. Темрява знову поглинула все.

Емілія сиділа, обхопивши коліна руками, і тремтіла. Страх був величезним, всепоглинаючим. Але десь глибоко, під шарами паніки та відчаю, народжувалася інша думка.

"Демид. Він шукає мене. Я знаю, що шукає. Треба тільки протриматися. Не зламатися. Дочекатися."

Вона не знала, чи прийде він вчасно. Не знала, чи встигне до того моменту, коли її продадуть комусь іншому. Але ця думка — єдина світла крапка у темряві — давала їй силу дихати. Силу не здаватися.

Навіть тут, у цьому жахливому місці, її розум не здався. Ідея втечі, хоч і слабка, вже зароджувалася, підживлюючи залишки сил.

Вона вижила стільки днів у цьому підвалі. Вижила страх, самотність, безвихідь. І вона переживе це. Що б не чекало попереду.

Тому що альтернатива — здатися. А здатися означало померти. Не фізично, можливо, але всередині. І цього вона не могла допустити.

Емілія закрила очі, притиснувши чоло до колін, і шепотіла про себе, як мантру:

"Я вижию. Я дочекаюся. Я не здамся."

І десь далеко, за стінами цього підвалу, в темному місті, Демид справді шукав її. Рвав кожен контакт, перевіряв кожну зачіпку, йшов по кожному сліду.

І він знайде її. Обов'язково знайде.

Треба тільки протриматися.