Розділ 18. Очікування

Холод просочувався в кістки. Час тягнувся, мов густа рідина, що не мала ні початку, ні кінця. Емілія сиділа, спершись спиною об стіну, і рахувала удари свого серця — єдине, що нагадувало, що вона ще жива.

Десь угорі потріскував старий метал, вода капала з труби — кожна крапля звучала, як відлік до чогось. Вона не знала до чого, але відчувала — це буде важливо.

Після того, як її привезли сюди — у цей холодний підвал, що пахнув цвіллю та безвиддю — минуло кілька годин. Або днів? Вона вже не могла сказати напевно. Світло не проникало сюди, тільки одна тьмяна лампочка десь у коридорі мигала час від часу, кидаючи примарні тіні на стіни.

Емілія притиснула долоні до скронь, намагаючись зібрати думки докупи. Панічні атаки накочували хвилями — то відпускали на кілька хвилин, то знову стискали груди так, що важко було дихати.

"Я маю протриматися. Має бути якийсь вихід."

Але замість відповіді в голові крутилися лише уривки — Демид, його обличчя, очі, дотик. Остання ніч з ним, коли вона відчувала себе у безпеці. Коли думала, що нарешті знайшла місце, де може дихати вільно.

Яка іронія. Він купив її, щоб захистити. А тепер вона тут — у руках того, від кого він намагався її врятувати.

Вона намагалася вхопитися за образ Демида, як за рятівну нитку. Уявляла його голос, міцні руки, спокій, який він випромінював. Це допомагало не зійти з розуму.

Десь далеко почувся шум — короткий, уривчастий. Кроки? Вона підняла голову, напружуючи слух. Важкі черевики по бетону. Чоловічі голоси, приглушені відстанню. Один сміявся — грубо, неприємно.

Потім все стихло. Можливо, вони пройшли повз. Можливо, це лише уява.

Її тіло тремтіло від холоду та шоку, але вона більше не плакала. Сльози висохли ще години тому, залишивши по собі тільки порожнечу та гостру, пульсуючу свідомість: «Я тут. Я одна. І ніхто не прийде».

Лише руки трохи тремтіли, коли вона доторкнулася до підлоги — холодної, шершавої, реальної. Це допомагало. Відчувати щось конкретне, фізичне. Не дозволяти розуму втекти у паніку.

Світло мигнуло десь за рогом — тонка смужка ковзнула по стіні, освітлюючи облуплену фарбу та іржаві труби. Вона завмерла, притиснувшись до стіни. Серце калатало так голосно, що їй здавалося — його можна почути здалеку.

Потім знову темрява. Хтось там був. Хтось іде.

"Я маю бути тихою. Має пройти. Треба дочекатися."

Емілія стишила подих, намагаючись злитися зі стіною. Кроки наближалися — повільні, впевнені. Не поспішні. Людина, яка точно знає, куди йде.

Вона зачинила очі, моляться кожному богу, в якого коли-небудь вірила: «Хай пройде повз. Хай не зупиниться тут».

Але кроки зупинилися. Саме біля її камери.

Емілія не дихала. Чула, як хтось стоїть по той бік ґрат, дивиться на неї у темряві. Відчувала цей погляд — важкий, оцінюючий, холодний.

Кілька секунд тиші, що здавалися вічністю. Потім кроки пішли далі.

Вона видихнула, тіло обмлело від полегшення. Але разом з полегшенням прийшло нове розуміння: він знає, що вона тут. Він перевіряв. І незабаром повернеться.

Емілія притиснула долоні до обличчя, намагаючись заспокоїти тремтіння. Страх уже не такий гострий, як спочатку. Тепер він став холодним, розсудливим. Вона знала: це ще не кінець. Ще буде щось гірше. Але вона також відчувала — щось змінюється всередині.

Її думки вже не були тільки про втечу чи про те, як це могло статися. Тепер вони були про виживання. Про те, як зустріти те, що наближається, і не зламатися. Про те, як протриматися до того моменту, коли з'явиться шанс.

"Демид шукає мене", — подумала вона раптом, і ця думка зігріла краще за будь-яку ковдру. Вона знала його. Він не залишить її. Він прийде.

Треба тільки дожити до цього моменту.

Вона підняла голову, випрямила спину. З глибини коридору знову долинуло відлуння — рівні, важкі кроки. Вони ставали ближчими. Цього разу вони не проходили повз.

Світло спалахнуло яскравіше — хтось ніс ліхтар. Емілія примружилася, звикаючи до різкого світла після темряви. І тоді вона вперше чітко побачила тінь чоловіка, що рухалася в її бік.

Висока, широкоплеча постать. Впевнена хода. Обличчя ще у тіні, але вона вже знала.

Босий.

Він зупинився перед її камерою, спустив ліхтар нижче, освітлюючи її обличчя. Емілія не відвела погляд. Не заплакала. Просто дивилася на нього — на цього чоловіка, який купив її, як річ.

— Отже, ти та самая Емілія, — його голос був низький, спокійний. Занадто спокійний. — Ковальчук заплатив за тебе непогану суму. Цікаво, що в тобі такого особливого.

Вона мовчала. Не знала, що сказати. Що можна сказати людині, для якої ти — лише товар?

Він усміхнувся, холодно.

— Побачимо, чи варта ти тих грошей. Чи витримаєш те, що на тебе чекає.

Він повернувся і пішов, забираючи світло з собою. Темрява знову поглинула все.

Але Емілія вже не тремтіла. Вона зрозуміла — чекання закінчилося. Те, що буде далі, змінить усе. І їй потрібно бути готовою.

Готовою вижити. Будь-якою ціною.