Розділ 20. Гнів Босого

Двері скрипнули. Емілія підняла голову, прислухаючись. Кожен звук — як вирок. Кроки наближалися повільно, впевнено, як маршируючий вирок. Її тіло тремтіло, а серце здавалося, ось-ось вискочить з грудей.

В темряві з’явився він. Босий. Його погляд був темним, майже чорним, і від нього йшов холод, що пробивав кістки. Його обличчя стискалося злістю, і в ній було не тільки бажання контролю — там жевріла ненависть до Есенії, що кинула його на гроші, залишивши борги непогашеними і порушивши всі домовленості.

— Ти… — його голос тихий, але наповнений отрутою. — Ти знаєш, чому я злюсь? Це через неї. Через її брехню, через її зраду. Вона кинула мене на гроші. Вона думала, що я простячу.

Емілія відчула, як у грудях піднімається паніка. Цей гнів не був абстрактним — він був конкретний, обґрунтований, і тепер всі його слова, погляди, кожен рух спрямовані на неї, як на наслідок вчинків її сестри.

— І знаєш що? — Босий нахилився ближче, погляд пронизував наскрізь. — Ти тут. Твоя “невинність” тепер для мене нічого не означає. Але ти будеш моєю власністю, поки я не вирішу, що з тобою робити. Бо саме через твою сестру я зараз зллюсь, і ти — відповідь на її зраду.

Емілія прикусила губу. Серце билося шалено, дихання уривчасте. Паніка і відчай змішувалися з холодним усвідомленням: вона стала живим нагадуванням для Босого про обман Есенії. Вона була частиною його помсти, хоча сама не мала ніякого стосунку до зради.

— Босий… будь ласка… — голос тремтів, ледве чутно. — Я не хочу…

— Мовчи. — Він перебив її, і в його словах не було жалю. — Твоє життя — це наслідок її брехні. Тобі залишилося лише чекати, поки я вирішу твою долю.

Темрява навколо здавалася ще густішою. Емілія відчула, що кожен подих, кожен звук, кожна тінь у приміщенні — це новий удар психологічного тиску. Вона була замкнена, беззахисна і безпорадна. І водночас у її голові пробігла думка: “Якщо він так злий через сестру… значить, є шанс, що хтось прийде за мною. Хтось, хто не зрадить…”

Босий обійшов її повільно, немов оглядаючи об’єкт, над яким він мав повну владу. Його погляд був холодний і гострий, кожен крок лунав у сирому коридорі як вирок.

— Знаєш, — промовив він повільно, підходячи ближче, — твоя сестра думала, що обдурила мене. Що я забув би її борги, що простячу її брехню. Але вона помилялася. І тепер… ти — нагадування про її зраду.

Емілія відчула, як холод пробігає по спині. Кожне його слово було, немов лезо, що не ранить фізично, але залишає слід у психіці. Вона стискала коліна, обіймаючи їх руками, тіло тряслося. Серце хотіло вирватися з грудей, а думки кричали: “Втекти! Що я можу зробити?”

— Ти розумієш, — продовжував Босий, нахиляючись ближче, — що твоя “невинність” для мене вже нічого не значить? — Його обличчя спалахнуло злостю. — Вона хотіла зіграти зі мною, обдурити, і її кроки залишили нас обох у цьому хаосі. Тепер ти — її борг. І ти заплатиш.

Вона відчула, як тремтіння охоплює все тіло. Паніка зростала, страх змішувався з відчайдушним бажанням вирватися. Кожен крок Босого, кожен його погляд, кожне слово створювали атмосферу, де немає безпечного куточка.

— Що ти хочеш від мене? — прошепотіла вона, ледве здатна говорити.

— Контролю, — відповів він, голос холодний, як лід. — Відповідальності за її помилки. Ти будеш чекати, поки я вирішу, що з тобою робити. Бо її зрада — це мій гнів. А твоя доля тепер — інструмент моєї помсти.

Емілія відкинулася на стіну. Сирість і холод проникали до кісток, але гірший за це був психологічний тиск. Кожна тінь ставала ворогом, кожен звук — сигналом небезпеки. Вона відчувала, як її власні думки намагаються втекти від страху, але розум розумів — це марно.

В голові миготіла одна думка: “Якщо він так злий через сестру… можливо, хтось прийде за мною. Можливо, Демид…” Але зараз це було лише слабке світло на горизонті темряви.

— Ти готуйся, — сказав Босий, відступаючи трохи назад. — Незабаром прийде час. Час, коли ти зрозумієш, що кожен крок твоєї сестри має наслідки. І ти станеш частиною цих наслідків.

Вона стиснула коліна ще сильніше, намагаючись відчувати себе хоча б трохи захищеною. Страх, холод і сирість тиснули на неї, але всередині, десь глибоко, пробуджувалася непохитна боротьба за виживання.

Вона ще не здалася. І хоч майбутнє здавалося безнадійним, її розум уже почав шукати вихід із цієї пастки.