Розділ 19. Перевірка підпільним лікарем

Сирий коридор складу тягнувся нескінченною темрявою. Вологі стіни поглинали кроки Емілії, перетворюючи їх на приглушене відлуння, що розривало тишу, мов крик у порожнечі. Кожен її подих лунав у голові, наче нагадування про безвихідь.

Вона йшла, стискаючи долоні у кулаки, відчуваючи, як холод пробігає хребтом. Серце калатало шалено, ритм його нагадував барабани, що відбивають вирок. Десь далеко шуміла ніч, але вона не чула нічого, крім власного страху, що розливався по тілу, охоплюючи все від кінчиків пальців до шиї.

— Сюди, дівчино. — Голос прозвучав із темряви, глухий, але владний, без тіні жалю.
Емілія підняла очі і побачила його: худий, високий, з гострим поглядом, який, здавалося, проникав у найпотаємніші куточки її душі. Кожен його рух був розрахованим, кожен жест — мов контрольний знак, що вона тут не сама і що їй доведеться підкоритися.

— Тобі доведеться пройти перевірку, — промовив він тихо, ледве ворушачи губами. — Не переживай. Ми просто подивимося, чи відповідаєш ти… стандартам.

“Стандарти.” Слово жорстке, холодне, як метал. Вона відчула, як руки тремтять, а тіло ніби перестає слухатися. Паніка прокочувалась хвилями — спочатку легка тривога, потім клаустрофобія, а на кінці — справжній жах: “Вони можуть віддати мене далі. В бордель. Мене можуть продати. І я не зможу нічого змінити.”

— Сідай. — Лікар вказав на старий стілець у центрі кімнати. Його голос не підвищувався, а звучав владно, як вирок, що не потребує аргументів.
Вона сіла, притискаючи коліна до грудей.
— Дихай рівно, — тихо сказав він. — Тепер подивимося.

Він не торкався її фізично, але його погляд і рухи тіла створювали відчуття, що кожна частина її — під контролем. Вона відчувала себе оголеною не тілом, а душею. Страх заповнював кожну клітину, змушуючи серце битися швидше.

— Ти вже не та… — промовив він, нахиляючись трохи ближче. — Ти… не чиста.

Слова стали криком у її голові. Злість Босого, яку вона відчувала крізь темряву, нагрівала повітря. Лікар не дивився на неї із співчуттям. Він констатував те, що для Босого було неприпустимим: її минуле зробило її небажаною, а тепер і небезпечною.

— Босий… — прошепотіла вона, відчуваючи, як голос тремтить від страху, — він… він обіцяє мене продати…

Лікар кивнув, ледве помітно.
— Він розлютився. Твоя “цілісність” — його поняття. А тепер він хоче отримати контроль. І ти мусиш чекати.

Емілія відкинулася на стіну, тремтячи. Холод і сирість обвивали її, змішуючись із відчуттям психологічного полону. Вона не могла рухатися, не могла думати — лише слухала шум кроків, що відлунювали десь далеко.

Її розум блукав між спогадами про Демида, його слова, його очі. Паніка та бажання втекти змішувалися з тремтінням тіла — страх, відчай і невидима пристрасть боролися всередині неї. Кожен звук коридору, кожна тінь, кожен подих ставали випробуванням, тестом її психіки.

Вона знову згадала слова лікаря: “Ти мусиш чекати”. І хоча серце стиснулося від безвиході, глибоко всередині, де трималася ще крихка надія, з’явилося відчуття, що все ще є шанс. Шанс, хоч маленький, що хтось прийде. Хтось, кому вона довіряла.

Темрява густішала, холод і сирість стискали її тіло, але її свідомість не здавалась. Вона була самотня, але жива. І деінде, у тіні міста, Босий лише починав розуміти, що його злість і контроль — це лише початок.

Відлуння кроків ставало гучнішим. Хтось наближався. І на губах Емілії з’явилася крихка думка: “Все лише починається…”