Розділ 17. Полон

Темрява була повсюди. Вологі стіни здавалося поглинали звук, перетворюючи кожен шурхіт на загрозливе відлуння. Емілія не знала, скільки часу минуло з моменту, коли її схопили. Години? Дні? Час втратив значення у цій безмежній темряві.

Вона присіла на холодну бетонну плиту, обійнявши коліна, намагаючись зберегти залишки тепла. Серце калатало шалено, легені здригалися від кожного невідомого звуку. Тут ніхто не почув би її крику. Тут її тіло і розум були самі, відірвані від світу, від усього знайомого.

Страх змішувався з відчаєм, створюючи важку, липку масу, що стискала груди і не давала дихати повними грудьми.

Остання згадка перед цією темрявою була розмитою. Вона йшла додому після роботи — звичайний вечір, звичайна дорога. Потім — різкий біль у шиї, запаморочення, чиїсь сильні руки. Спроба кричати, але голос не слухався. І потім — ніч.

Коли вона прокинулася, була тут. У цьому холодному підвалі, що пахнув цвіллю, іржею та чимось гіршим — відчаєм.

— Ти думала, що втечеш? — голос раптово прорізав тишу, луною прокотившись під низькими склепіннями.

Емілія здригнулася, притиснувшись до стіни. Голос йшов звідкись із темряви — чоловічий, холодний, з нотками садистської насолоди.

— Тепер ти тут. Твоя свобода — у минулому. Тепер ти належиш мені.

Босий. Вона не бачила його, але знала — це він. Той, від кого її мав захистити Демид. Той, хто тепер тримав її у цій пастці.

Емілія втопила обличчя в колінах, намагаючись не плакати. Сльози не допоможуть. Вони тільки покажуть слабкість. А слабкість тут означає смерть.

У голові промайнули образи Демида — його очі, темні й серйозні, його руки, великі й надійні, його голос, що завжди звучав так впевнено. Вона згадала їхню останню ніч разом, коли він тримав її, ніби боявся відпустити. Ніби знав, що щось станеться.

"Чому я не послухала його?" — гірко подумала вона. Він казав залишатися вдома. Казав, що небезпечно. Але вона не повірила, що Босий настільки безжальний, щоб викрасти її серед білого дня.

Як же вона помилялася.

— Як я сюди потрапила? — прошепотіла вона у темряву, хоча знала відповідь. — Чому дозволила собі втекти від того, хто міг захистити?

Повітря було важке, насичене вологою і застарілими запахами. Кожен вдих нагадував про замкненість простору, про те, що вихід десь далеко — якщо він взагалі є. Кожна тінь могла приховувати небезпеку — охоронця, самого Босого, або щось гірше.

Вона зрозуміла страшну правду: її власні страхи стали тюремниками сильнішими за будь-які ґрати. Паніка паралізувала розум, заважала думати, шукати вихід.

"Ти боїшся", — прошепотів внутрішній голос. — "І це нормально. Але страх не має тебе контролювати. Ти сильніша. Ти маєш бути сильнішою."

Емілія схлипнула, стираючи сльози тильною стороною долоні. Тремтіння не залишало її — холод проникав у кістки, нерви були натягнуті до межі. Вона хотіла вирватися, хотіла кричати, хотіла відчути, що все ще живе, а не просто існує в цій жахливій темряві.

Але водночас, у найглибшій частині душі, всупереч усьому, народилося ще одне відчуття — надія.

Слабка, тремтлива, але жива.

Вона знала Демида. Знала, що він не з тих, хто здається. Він шукає її. Зараз, у цю саму мить, він рве місто на шматки, шукаючи хоч якусь зачіпку. Він прийде. Має прийти.

Треба тільки протриматися. Не зламатися. Зберегти розум і волю до життя.

Десь далеко у коридорах пролунали кроки — важкі, повільні. Емілія завмерла, притиснувшись до стіни, намагаючись злитися з темрявою. Кроки наближалися, потім зупинилися десь неподалік. Вона чула чоловічі голоси — двоє, може троє. Сміялися з чогось.

Потім кроки пішли далі, звук поступово затих.

Вона видихнула, усвідомивши, що затримувала подих. Серце калатало так, що боліло в грудях.

"Я жива", — подумала вона. — "Поки що жива. І поки я жива — є шанс."

А поки що вона сиділа в тіні, слухала відлуння кроків далеко в коридорах і відчувала кожен подих свого серця. Тепер її завдання — вижити. Психологічно, фізично, емоційно. Зберегти контроль над власним розумом, не піддатися паніці, не дозволити цьому місцю зламати її.

Темрява могла її оточувати, холод міг проникати у кістки, але вона ще жива. І ще залишалася частинка сили, яку ніхто не міг відняти — воля. Бажання жити. Бажання побачити світло знову.

У цій тиші, холоді і сирості народжувалася нова Емілія — не наївна дівчина, що вірила в казки, а та, що готова боротися за своє життя. Сильніша. Уважніша. Готова вижити будь-якою ціною.

І десь у темному місті, вона знала, хтось уже готувався знайти її. Хтось, чиї очі вона пам'ятала навіть у найглибшій темряві. Хтось, хто не залишить її тут.

Демид йде. І їй треба тільки дочекатися.

Дочекатися і не зламатися.