Розділ 13. Межа страху і бажання

Ніч огортала кімнату темрявою, в якій кожен звук здавався гучним, а кожен рух — величезним. Емілія стояла біля вікна, відчуваючи, як серце калатає шалено. Її розум кричав: «Втекти!», але тіло тремтіло і прагнуло зовсім іншого.
Після тієї ночі, коли він узяв своє, між ними виникло щось нове — невидима нитка, що одночасно лякала і притягувала. Вона намагалася триматися на відстані, але Демид не давав їй сховатися.
— Ти уникаєш мене, — промовив він, з'явившись позаду неочікувано. Його тінь накрила її, і холод і тепло одночасно пробігли по шкірі.
— Я… я не знаю, як бути поруч із тобою після… — вона не могла закінчити фразу.
— Після того, як ти віддалася мені? — його голос був низький, провокативний. — Чи після того, як зрозуміла, що тобі це сподобалося?
Емілія різко обернулася, щоки палали від сорому і гніву:
— Ти не маєш права…
— Маю, — він наблизився, загороджуючи шлях до виходу. — Бо я відчував кожне твоє тремтіння, кожен подих. Ти боялася, так. Але ти також хотіла.
«Він правий. І це найстрашніше. Я хотіла. Хочу зараз. І ненавиджу себе за це.»
Його рука піднялася до її обличчя, великий палець провів по нижній губі. Вона здригнулася, але не відступила.
— Ти можеш тікати від мене скільки завгодно, — прошепотів він, нахиляючись ближче. — Але від себе не втечеш.
І тоді він поцілував її — не обережно, як раніше, а вимагаючи, наполегливо. Її руки спочатку впиралися в його груди, намагаючись відштовхнути, але поступово пальці вчепилися в тканину його сорочки, притягуючи ближче.
Коли він відірвався, вона важко дихала, очі горіли.
— Я ненавиджу тебе за те, що ти робиш зі мною, — прошепотіла вона.
— Ні, — він усміхнувся темно. — Ти ненавидиш себе за те, що тобі це подобається.
Він підхопив її на руки, і вона не чинила опору. Її розум здався, втомлений боротьбою між тим, що правильно, і тим, чого вона насправді хотіла.

Цього разу не було страху. Була здача. Повна, беззастережна. Вона дозволила йому бачити себе справжньою — вразливою, бажаючою, живою.
І коли їхні тіла злилися, Емілія зрозуміла: це вже не просто фізичне. Це щось глибше. Небезпечніше.
Те, що може її знищити — або врятувати.
Наступного ранку:
Вона прокинулася в його обіймах. Його рука лежала на її талії, дихання було рівним. Вперше за довгий час вона відчула себе… захищеною.
«Це неправильно. Він купив мене. Володіє мною. Але чому тоді я відчуваю себе вільнішою, ніж будь-коли раніше?»
Демид прокинувся, відчувши її рух. Його пальці стиснулися на її талії.
— Кудись збираєшся? — голос хрипкий від сну.
— Ні, — прошепотіла вона. — Більше ні.
І це була правда. Вона більше не втікала. Не від нього. І не від себе.