Розділ 12. Початок темного цвітіння

Сонце вже сховалося за горизонтом, залишивши небо в глибоких відтінках фіолетового і темно-синього. Кімната була наповнена тихим шепотом нічного міста, але всередині панувала інша тиша — важка, наповнена очікуванням і майже відчутною електрикою між ними.

Емілія сиділа на краю дивана, намагаючись зібрати думки після того, що сталося. Її серце ще калатало, але тепер це було не лише страхом. Вона відчувала тепло, близькість, яку раніше боялася визнавати.

— Ти виглядаєш так, ніби ще розмірковуєш, хто тут головний, — промовив Демид, підходячи ближче, щоб сісти поруч.

— А ти справді хочеш знати? — запитала вона, злегка усміхаючись. Її очі блищали від внутрішнього хвилювання.

— Мабуть, — відповів він тихо, не відводячи погляду. — Але тепер мені цікаво не тільки про владу. Мені цікаво про тебе.

Він простягнув руку, і вона на мить зупинилася, дивлячись на нього. Потім обережно взяла його долоню у свою. Вона була теплою, надійною, і водночас вона відчувала, як трепет пробігає всередині.

— Це дивно… — прошепотіла вона, стискаючи його руку, — я боюся, але водночас мені добре поруч із тобою.

— Так, — відповів він, — це і є межа, де страх перетворюється на довіру. Ти ще не повністю довіряєш мені, але вже дозволяєш бути поруч. І це… для мене важливо.

Вона відчула, як серце стискається від хвилювання. Його присутність більше не лякала — вона заворожувала. Їхня словесна боротьба ще не завершена, але тепер вона стала тонкою грою флірту, де кожне слово і кожен погляд насичені емоцією.

— Мені цікаво, — сказала вона тихо, — чи ти справді бачиш мене такою, якою я є, навіть коли я ще намагаюся бути сильною?

— Я бачу, — прошепотів він, — і кожного разу, коли ти борешся зі мною, я бачу не злість, а твою силу. І це… шалено привабливо.

Емілія відчула, як напруга між ними перетворюється на ніжність і турботу. Її руки більше не тремтіли від страху, а від очікування і майже прихованої радості.

— Добре… — прошепотіла вона, ледве стримуючи посмішку, — можливо, я ще не готова повністю віддатися, але… мені подобається, що ти поруч.

— І мені, — відповів він, міцно стискаючи її руку. — Ми обоє на цій тонкій межі, але тепер вона стає трохи світлішою. І я хочу, щоб ти це відчула.

Вони сиділи поруч у тиші, і в ній розквітала темна, небезпечна, але шалено приваблива романтика, де страх і бажання, роздратування і довіра перепліталися в єдиному ритмі. Вони ще боролися, ще перевіряли одне одного, але вже відчували, що їхні серця почали битися в одному темпі.