Розділ 11. Наслідки темряви

Після того, як Демид узяв своє, тиша повільно накрила кімнату, тягуча й важка, наче густий дим. Вона осідала на шкірі, заповнювала простір між ними, залишала після себе відчуття чогось остаточного, майже вирішального. Емілія стояла, не рухаючись, ніби боялася порушити цю тишу й одночасно прагнула, щоб її хтось нарешті розірвав. Серце все ще шалено билося, а в голові пульсували уривки відчуттів, які вона не знала, куди покласти, як пояснити, як пережити.

— Тобі добре? — його голос пролунав так м’яко, так неочікувано турботливо, що вона здригнулася. Демид підійшов ближче, не тиснучи, не нав’язуючись, просто… був поруч. Його погляд ловив її, наче боявся впустити.

— Не знаю… — прошепотіла вона, намагаючись схопити власні думки, як піщинки в долонях. — Я відчуваю страх… і щось інше…

— Щось інше? — повторив він, і в його голосі не було насмішки, тільки щирий інтерес. Неначе він боявся почути відповідь, але ще більше боявся — не почути.

Емілія не змогла відвести погляд. Його присутність вже не стискала її, як раніше. Вона відчувала, як її плечі повільно розслабляються, неначе тіло само вирішило, що небезпеки тут немає. Серце ще калатало, але тепер це калатання було іншого походження — не тільки страх, а щось тепліше, важче, інтимніше.

— Я думаю, що… — почала вона, але слова застрягли в горлі. Вона побачила, як він дивиться на неї — не оцінює, не читає, а наче хоче зрозуміти без слів, проникнути туди, куди вона нікого не пускала.

— Думаєш, що почуття можуть бути небезпечними? — тихо підказав він, легка тінь усмішки торкнулася його уст. — Так, вони можуть. Але іноді… саме темрява дозволяє нам побачити світло.

Його слова повільно осідали в ній, розкривали двері, які вона намагалася тримати зачиненими.
І вона відчула: щось змінилося.

Страх не зник — але змінився. Переплівся з теплом. З дивною, неприродною, але надзвичайно привабливою довірою. З бажанням зрозуміти його, відчути його знову, навіть якщо це було неправильно.

— Ти… ти не жорстокий, — сказала вона тихо, так тихо, що сама не була впевнена, чи хотіла це казати вголос. Але слова вже вирвалися, і в них була її внутрішня правда. — Ти просто… Демид.

Його погляд змінився. Став м’якшим, теплішим — але не менш сильним.

— І ти теж не така, як здаєшся, — відповів він, нахиляючись ближче. Його голос був теплим, тихим — але в ньому жила сила, яку вона вже встигла відчути на собі. — Ти сильна. І ти дозволила мені бути поруч. Це… значить більше, ніж ти думаєш.

Вона ковтнула повітря, відчуваючи, як десь у грудях щось стискається і розширюється одночасно. Це було небезпечно. Надто небезпечно. Але водночас — неможливо солодко.

Словесний конфлікт між ними не зник. Він перетворився. З гострого леза — у ніжне тертя, яке підігрівало бажання замість того, щоб ранити. Їхні голоси більше не зіштовхувалися — вони торкалися одне одного.

— Я ще не готова повністю довіряти, — зізналася вона майже беззвучно, але в кожній нозі було відчуття чесності, справжності, якої вона давно не дозволяла собі. — Але… можливо, я починаю розуміти, що ти не ворог.

— Я й не хочу бути твоїм ворогом, — відповів він серйозно, так щиро, що це пробрало її до кісток. — Я хочу, щоб ти відчувала поруч зі мною вибір. Не страх. Тільки ми. Тільки те, що ми створюємо цією… небезпечною близькістю.

Вона закрила очі. На мить. Лише мить. Але цього вистачило, щоб відчути, як всередині пробуджується щось, що вона боялася назвати. Темне. Глибоке. Непередбачуване. І неймовірно привабливе.

Це ще не було коханням.
Але це вже давно перестало бути просто грою.

Вони все ще боролися — словами, поглядами, тишею. Вони все ще перевіряли одне одного, шукали слабкі місця, зачіпали болючі точки. Але між цим народилася емоційна близькість, така тиха й тонка, що її можна було злякати необережним рухом.

І все ж вона була.

І обидва знали: що б не чекало далі — вони вже перейшли ту межу, після якої дорога назад зникає.